Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Несподівано мене схопили і поволочили до свого кола. Вогнище палало яскраве, викидаючи цілі снопи іскор у нічне небо. Крики і гул були такі, що аж у вухах лящало. Тримаючи за обидві руки, враз із силою потягли у бік вогню, розбігаючись усе швидше. Раптом – стрибок, далі – регіт.
– Беріть його в коло! – знову почувся дівочий вереск.
– Чекайте. Мені до Городка, – просив я, та вони мене не чули.
– Завтра підеш. А нині будеш з нами!
– Купайло нам послав такого витязя!
– З неба нам кинув!
– Та він з дуба впав!
Знову регіт.
– Та дайте ж чоловікові відсапатися! Хіба ж не бачите – з дороги! – спробував за мене вступитися один з парубків.
– Мені ж завтра далі їхати. А зараз – повечеряти б…
Дівчата сяк-так дали мені спокій, хлопці ж спровадили у бік жертовників:
– Там, біля Лади, знайдеш мед і свіжий хліб: наші боги добрі, поділяться з гостем останнім. А завтра ми запровадимо тебе до нашого Городка…
Жертовник стояв на березі річки. Хлопці казали правду: тут я знайшов направду свіжий хлібчик, запашний медок і поїв собі усмак, перед тим помолившись Ладі й подякувавши їй. У відповідь вона мені підморгнула.
Знову вмостився спати. Очі мої вже заплющилися у напівсні, а регіт дівчат та біснування парубків усе ще долинали до мене. Я посміхнувся. У нас, понад Десною, так же нині палять вогнища й водять хороводи. Недаремно наш волхв каже, що всі ми – браття, онуки Даждьбожі. Знову дівочий веселий сміх. Вони ж тут вельми гарні – дівчата, одначе і в нас, сіверян, не гірші. Марина. Чекає там. Ех, коли б не її очі, добре погуляв би нині… Не можна… Обіцяв…
Сон усе-таки перемагав. Ніби у якомусь мареві, побачив я Марію зі своїм мужем. Вийшовши на цю галявину, вони підійшли до Лади. У жертовнику ледь жеврів вогонь, слабенько освітлюючи ідола. Місяць поливав Ладу згори своїм світлом, а ще відблиски купальської ватри стрибали по її товстих боках. Марія навіть посміхнулася, розгледівши на ідолі очі, рот і ніс.
– Вона добра і помагає тим, хто люблять одне одного, допоможе нам зберегти нашу сім’ю, – пояснив Іван.
Чоловік роздмухав вогонь у жертовнику, підкинув дровець, що лежали поряд. Багаття розгорілося, почало танцювати, сміятися. Від цього Лада враз повеселішала, ще ширше посміхнулася їм… Раптом до них підійшов якийсь старий у ветхому одязі та підперезаний шнуряним поясом.
– Ой не у тих помочі просите, – сказав старий так, що Марія стрепенулася тривожно. Іван же навіть не озирнувся: роздмухуючи вогонь у жертовнику, відповів старому:
– Просимо помочі у Лади, аби зберегла і збагатила нашу родину, щоби біда оминала нашу хату. А ти, старий, чого не веселишся, чом не співаєш зі всіма? А може, ти знайшов уже квітку папороті?
Старий ніби не чув тих слів.
– Ми з Михайлом зробимо все, що зможемо, будемо вас захищати, скільки вистачить снаги. Але ми не всесильні – диявол також не спить. Його полчища проклятих чорними грозовими хмарами будуть сунути на цю благословенну землю, так що руки наші млітимуть від невимовної напруги, а голос захрипне від великого крику. Тож зараз кажу вам – тікайте, що маєте сили.
– Гавриле! – зойкнула Марія. – Скажи, що з нами буде!
Раптом я здригнувся. Розплющив очі, сів. Озирнувся. Старого не було, і тільки Іван з Марією дивилися на мене.
– Ото диво. Правду кажуть, що духи лісу в Купальську ніч на світ виходять. Хто ти: лісовик, цур, пек, пересмішник? – запитав Іван чи то жартома, чи то серйозно.
– Не страхайтеся, не чорт. Східняк я. Сіверянин.
– Ого. Сіверь – далеченько.
– Правда, не близько. На другому кінці землі Руської.
– Чого ж ти забрів у наш край? Може, дівку собі хочеш умикнути?
Тільки тепер я остаточно зрозумів, що Іван з мене кепкує.
– Послали мене старці, князі й волхви землі Сіверської, аби я говорив з вашими старійшинами. Біда прийшла на землю Руську. Обри.
– Чули, – Іван тут же спохмурнів.
– Поляни, сіверь, деревляни, дуліби і радимичі вже дали свою згоду, аби спільно стати супроти ординців!
– І ми станемо з вами! – тут же підхопив Іван.
– Ану тихіше, – раптом втрутилася у розмову Марія.
Вона раптом зблідла, і її серце так забилося, що той стукіт було чути аж до мене.
– Що? – насторожився й Іван. – Я нічого не чую.
І раптом купальську ніч, немов гострий кинджал, розпоров крик:
– Обри!!!
Іван враз підскочив, озирнувся. Нам було видно, як на луках заметушилися парубки і дівчата. Багаття тут же згасло, а всі гуртом побігли просто у наш бік, щоби сховатися у прибережних заростях: Верещиця завше ховала їх від небезпеки.
– Давай руку! – наказав Іван, – і вони з жінкою стрімголов побігли від жертовника уздовж річки. Я – слідом.
Ми добігли до того місця, де плакучі верби стояли понад самим берегом, опустивши свої віти-коси до самої води. Навкруги було темно: важка чорна хмара закрила нічне небо і нависла над землею, ховаючи місяць і зірки. Сюди прибігло іще кілька дівчат, двоє чоловіків.
– У воду! – наказав Іван.
Він допоміг дівчатам спуститися з берега, насамкінець заштовхав і Марію.
– Іване, – не хотіла вона його відпускати від себе.
– Там наші б’ються! – мовив один з мужів і стиснув у руці сокиру.
– Іване, – схопила Марія чоловіка за руку, але Іван легенько відіпхнув жінку.
– Сиди тут, я скоро.
– Я з вами! – Моя рука вже стискала меч.
Іван витяг з-за пояса ніж, і ми побігли, лишаючи жінок під захистом широкої плакучої верби.
Розділ 12
Марія
Я хотіла стрімголов кинутися за ним, але Гаврило вже був тут, його рука міцно тримала мене за зап’ясток. Я озирнулася.
– Не йди – через тебе обри нас усіх тут знайдуть!
– Але ж Іван…
– Йому зараз більше допоможе твоя молитва, Маріє.
Ангел затяг мене у воду, і ми разом з іншими дівчатами сховалися під віти плакучої верби. Принишкли. Прислухалися, вгадуючи десь удалині звуки бою. Я молилася безперестанку. Пішов дощ. Спочатку краплі падали рідко, вдаряючись об воду річки та розходячись широкими колами. А далі полило як із відра.
За якийсь час там, де раніше чулися крики і дзенькіт мечів, запанувала тиша, тільки дощ продовжував лити, щедро поливаючи землю та змиваючи кров з неї.
– Прогнали, – тихо мовила котрась із дівчат і поволі рушила з нашого сховку.
Гаврило затримав її і, приклавши палець до губів, наказав сидіти тихо. Ми усі так і застигли під
