Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
А обр тим часом, покрутивши головою, виліз назад на берег. Йому не хотілося лізти у холодну воду, тож він пошкандибав за своїми далі.
– Вони пішли, – сказала я і поволі стала вибиратися з нашої схованки.
– Стій, куди? – спробував ангел мене зупинити.
– Пошукаю Івана.
– Не будь дурною, Маріє: він або втік, сховався, або уже мертвий.
– Ні, він не вбитий. Адже я так щиро молилася! Його, напевно, поранено – і він лежить, стікаючи кров’ю. Я мушу знайти його.
Відмахнувшись від Гаврила, я таки побрела по груди у воді до берега. Тихо вилізши з річки, почала сяк-так викручувати на собі сорочку. Тоді, пригнувшись та ховаючись за кущами верболозу, пішла берегом.
Світало. Вранішня прохолода обійняла мене свіжістю. Злива перейшла, і тепер дрипав дрібний дощик. Хоча ні – знову полило. У мокрому одязі було холодно, проте я поспішала, і серце моє калатало. Я бігла ледь помітною стежиною поміж деревами, які густо росли вздовж річки. По дорозі перестрибнула рівчак, перелізла через завалене дерево, перебрела невеличкий потічок. Із самого початку іще озиралась за обрами, пильнуючи, аби котрийсь із них не побачив мене. Але їх не було, вони пішли, тож я забула про обережність. До поля, де ми ще недавно водили хороводи і на якому потім розгорівся жорстокий бій, було як рукою сягнути.
Я бігла все швидше, як раптом четверо з них випірнули із густої ліщини просто переді мною. Я стала як укопана, дивлячись на них, вони ж вирячилися на мене. Я заклякла. Вдивляючись у їхні обличчя, очам своїм не вірила: це були Біда, Лихо, Малий і Недоля. Вони мали куртки із вовчої шкури, лати, шоломи, а в руках замість пістолетів і биток – мечі.
Недоля першим прочухався і підійшов до мене. Він зазирнув мені в очі – я й далі не могла зрушити з місця. Обр поправив моє волосся, що розтріпалося під час бігу і тепер закривало мої очі й лице, прицмокнув, оцінюючи мою красу. Тут підійшов Лихо, запитав ламано по-нашому:
– Де ховається?
Я відразу зрозуміла, хто його цікавить, – і страх охопив мене ще гірше. Мовчала. Він повторив запитання:
– Де ви ховаєтеся? Де жінки?
Я продовжувала мовчати, не знаючи, скільки іще так зможу грати у Зою Космодем’янську. Недоля ухопив мене за косу і притяг до себе, просичав просто у лице:
– Вона покаже.
Тут він мене вдарив долонею в обличчя, але той удар був більше принизливий, ніж болючий. Раптом у мені щось пробудилося. Я поглянула ординцеві в очі і плюнула просто в морду. Він застиг на мить, потім вдарив кулаком в живіт. Я впала. Інші кинулися на мене – і я таки заробила кілька добрих копняків ногами. Вони били щиро, від душі, та я скрутилася калачиком і закрила голову. На цей гармидер позбігалися й інші степовики.
Побої, як і тоді, стримав Недоля. Він говорив щось до них, пояснював. Наскільки я зрозуміла – вони мали намір мене продати, а за покалічену багато грошей ніхто не дасть. Тоді поставив мене на ноги, приклав меча до горла.
– Ходи з нами. Будеш показувати.
Вони вели мене поміж кущами та деревами, витягали на берег річки, штовхали і смикали за волосся, кричали та погрожували своєю зброєю. Я мовчала. Думала за свого Івана, який десь там лежить на полі й дожидає мене. Певно, вже не дочекається, бо нашого сховку я обрам видавати не збиралася. Хоча вони і так би мене не відпустили, не помилували…
Побачивши, що я мовчу та стомившись блукати по щільних заростях, обри повернулися в свій табір, посідали і розвели багаття. Я сиділа осторонь і дослухалася до того, про що вони ґелґотіли. Думала. Найперше про те, що буде з Іваном, коли я його не врятую? Хто виростить, виховає нашого сина, якщо і я звідси не повернуся? Хто ховатиме батьків? Чи я жалію за тим, що накоїла? Ні!
І тут до мене підійшов Біда. Цілий час, доки ми тут сиділи, він потягував щось із бурдюка, пришпиленого до боку, і я так розумію, що то була не вода. Від нього несло густим винним «амбре», коли він підійшов до мене і присів поруч. Я відвернулася. Він узяв мене за підборіддя, повернув до себе. Тоді нахабно спробував узяти мене за груди. Я відштовхнула його, але він лише показав свої жовті ікла. Щось сказав своїм товаришам, і ті зареготали.
– Відчепися від мене, виродку. Чуєш, відчепись! – скрикнула я.
Він іще раз потяг вина із бурдюка і знову пішов на мене. Я відсовувалася все далі та враз зрозуміла, що мене зараз чекатиме.
– Рятуйте! – заволала я, а обр тут же вдарив мене в обличчя, так що я впала на землю.
Від того удару я на мить знепритомніла. Степовик витягнув ножа, сів на мене і почав розтинати мою сорочку на спині.
– Рятуйте! – знову крикнула я, хоча вже й мало сподівалася на той рятунок.
І тут підійшов той, кого дикуни величали своїм царем. Половий. Він грубо відштовхнув Біду, показуючи силу своєї влади, і сам став наді мною. Ні, він не мав наміру мене захищати: його також найперше цікавили мої груди, а потім і все інше.
– Я – цар, – представився він, простягаючи до мене руку, я ж у відповідь затопила йому в пику.
– А мені начхати на твоє царство!
Він також з ударом не забарився – ударив так, що аж у голові замакітрилося. Я знову впала. Що було далі – важко пригадати. Пам’ять повернулася, коли степовик підвів мене й почав говорити:
– Я даю тобі вибір. Ти мені віддашся – і я перестану тебе бити. Навіть нагодую. Якщо ні – ти помреш.
У відповідь я хотіла багато чого сказати цьому дикунові, однак вирішила зекономити сили.
– Ліпше смерть.
Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Оброві не сподобалася моя відповідь, схоже, він дуже хотів погратися зі мною «по-обоюдному». Знову спитав, підіймаючи ставки:
