Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош

– Сідаймо до вечері, – запропонував він. – Зараз із колядою вже почнуть ходити. Може, й ми підемо? Чого в хаті сидіти? І до церкви треба…

Я накрила скриню білим обрусом, не забувши постелити під низ пахучого сінця. Далі поклала кутю, тоді рибу, капусту, пампухи, сушеню. Багатий цього року у нас вийшов стіл.

Ми навіть не встигли скуштувати всіх страв, як за вікном загриміла коляда:

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.

Гей же, в долині.

При молоденькій, при зелененькій ялині!..

У Івана велика була родина, тож прийшло їх багато – так що ледве вмістилися в хаті. Щедрий стіл, коляда, весела розмова – ми завше вміли святкувати. А ще у нас на Святвечір було прийнято згадувати тих, кого з нами зараз нема, просити помочі у Господа для тих, хто зараз не з родиною, хто у далекій дорозі чи тяжкому поході.

Родичі мали мого Івана за мужа мудрого, радилися з ним й уважно прислухалися до його думки. Сидячи за столом, розпочали розмови про справи господарські, а далі перейшли до справ державних.

– Не хочуть наші бояри приймати Данила, – почав розмову середущий брат.

– Пам’ятають ще отця його – Романа. Добре він тим боярам залив сала за шкури. Сиділи тоді тихо і до вільних общинників не пхалися. Тепер же страх зовсім загубили, забули Бога в череві… – підхопив і молодший.

Я до розмов чоловічих не пхалася ніколи. Любила слухати, як говорить мій Іван, бо розмовляв завше мудро і зважено, а ще я дуже любила м’який тембр його голосу. Та коли мова заходила про справи державні, серце моє мимоволі стискалося. Я знала, що він ніколи не стоятиме осторонь громади, та більше, завше готовий був іти попереду. Я озирнулася, слухаючи, що він казатиме, поклавши мимоволі руку на живіт. Мій муж налив собі узвару, випив.

– Бояри наші немалу силу за собою чують, важко буде Данилові повернути собі отчий стіл. Вони не хочуть, аби зміцніла княжа сила і влада, самі рвуться, аби верховодити у нашому краї. Ми пам’ятаємо князя Романа, Данилового вітця: добре нам жилося при ньому. Кажу вам: за Данила ставати треба, підперти його плечима своїми, а він дасть нам захист від боярства і справедливий закон.

Чоловіки загули одностайно, підтримуючи слова Іванові, я ж тільки принишкла біля печі.

Повставали з лав десь за північ, наповнивши хату колядою. Її, ту коляду, із собою винесли на подвір’я і понесли вулицею у бік церкви: нині всі городківчани мали зібратися там, аби привітати Рождество нашого Спаса. Ми з Іваном лишилися в хаті, також збиралися. Він допоміг мені вдягтися, накинув кожух.

– Колись зірка привела царів до Віфлеєма. Нас же коляда доведе до церкви, не заблудимо дорогою: вулиця аж дзвенить, – піднесено і радісно говорив мій чоловік. – Підемо і ми собі вдвох.

– Втрьох, – тихо поправила я.

Він узяв у руку шапку, але до голови її так і не доніс. Довгим поглядом подивився на мене, я ж опустила очі. Він підійшов, обійняв за талію.

– Ти правду кажеш, ясочко моя? У нас буде дитина?

Він обійняв мене, пригорнув до себе – і ми так простояли не знати й скільки. Я вдихала в себе запах свого чоловіка, слухала, як б’ється його серце.

– Ти не покинеш нас тепер? – спитала я з надією.

– Та що ти, миленька моя? Звідки така думка в тебе?

– Пообіцяй, – попросила я.

– Клянуся, – відповів Іван.

Розділ 15

Демон

Того вечора у Городоцькому замку зібралося дуже багато знатного люду: бояри, воєводи, тисяцькі. І я там був, мед-горілку пив, по бороді текло, а в рот не попадало. Усі ми добре хильнули, одначе розуму ніхто не втратив, бо мала статися важлива подія: вісточка пройшла, що сам Судислав Бернатович має прибути до містечка Городка. Про цього чоловіка давно вже ходили по цілому краї не те що чутки – легенди. Він був з тих людей, що у воді не тоне й у вогні не горить: мав своїх людей по всіх замках та острогах, навіть казали: при дворі угорському був своїм. Не раз уже смерть ставала над ним із косою, та хитрий Судислав або дурив її, або перемагав силою чи відкуплявся золотом. Він ніколи не приїжджав кудись просто так – і його поява нічого доброго не віщувала.

У каміні потріскували дрова. Холодні кам’яні стіни намагалися зігрітися від тепла, що йшло від вогню, однак на дотик все одно залишалися холодними: мур є мур. То тут, то там на стінах висіли оленячі та кабанячі голови, шкури. Зі стелі на грубому ланцюгу звисало колесо від воза, на якому світилися свічки і слабо освітлювали кімнату. Сама ж світлиця була заставлена важкими лавами, а вздовж тягнувся довгий стіл, закладений наїдками, глеками з вином та медом.

Судислав сів у голові стола, поруч з ним розмістився воєвода, а далі – інші бояри за старшинством. Був це старший муж, сивина уже добре роз’їла його бороду і волосся, як ржа роз’їдає міцне залізо. Очі світилися, коли він оглядав товариство, що зібралося тут. Говорити не поспішав, чекав, поки вельможні бояри наситяться і вип’ють меду. На молодших були кольчуги, немов зібралися у похід, старші ж накинули на рамена хутра і, розігрівшись вином та медом, кидали їх тепер недбало просто під ноги.

Я узяв в одну руку чарку, в другу – глек з медом і почав наливати: собі трохи, сусідам – по повному. Поруч сидів Лихо. Він віддер крило печеної качки, обгриз його згрубшого і викинув геть. Слідом за кісткою полетів і хліб: для людей він – святий, тому ми його топчемо ногами. Далі мій товариш випив, тоді знову почав жерти м’ясо, поки голосно і сито не ригнув. На нього подивилися з огидою, як на дикуна, Лихо ж витер масні пальці об хутряну накидку з соболя і блаженно розсівся на лаві.

Я боляче вдарив його ліктем під ребра – аж мій товариш застогнав.

– За що? – прошепотів.

– Не привертай до нас уваги! – гаркнув я притишено.

– Шо?

– Не ригай, не цмакай, не харкай… Тут тобі не Суздаль…

Тим часом Судислав доїдав кролячу ногу, обсмоктуючи кожну кістку. При цьому він ретельно роздивлявся всіх, хто сидів за столом, визначаючи, хто з них буде його другом, а хто – ворогом. Тоді озирнувся на відчинені двері і свиснув. У світлицю тут же забігли два пси.

– Тримайте! –