Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Наш загін відколовся від основної аварської орди – і ми пішли палити села, женучи в полон молодих і здорових. Старих, малих і хворих відразу пускали в розхід – обуза в поході неприпустима. Отож і зараз троє моїх друзяк мордують стару бабу, яка вже й ходити не могла, а тільки сиділа й проклинала. Я мимохідь задивився: Лихо і Біда тримали стару, а Малий замахнувся сокирою. Правильно, йому треба набиратися досвіду. Удар – і пики товаришів забризкала кров.
– Та хто ж так б’є, довбню?! – вилаявся Лихо. Вони кинули труп баби Малому під ноги, самі пішли далі, витираючи пики рукавами. Малий побіг за ними, вимахуючи сокирою і сподіваючись, що йому дадуть ще когось убити.
Обри хазяйнували добре: з хат уже було винесено усе цінне, складено на вози. Худобу і невільників також позганяли докупи; поранених, хворих, старих і малих безжально вбили. Часу гаяти не можна – під покровом ночі треба було напасти на ще один городок, що стояв на березі Верещиці і назви поки що не мав. Так і називали – Городок. Треба підійти непомітно, аби не встигли поховатися, напасти з різних боків – уже неодноразово перевірена тактика.
У найтемнішому куті пограбованого селища, поміж перехнябленою старою хатою та тином, порослим високим бур’яном, стояв юда і дивився на нашу розправу. Ні, то не був той самий Іскаріот – його душа з пекла уже ніколи не вилізе. Інший. У цих краях, зрештою, як і всюди, завше можна було знайти чоловіка, здатного продатися за тридцять, а то й двадцять, десять, п’ять срібних монет. Слід було тільки постаратися трохи, дещо пообіцяти – і зрадник купувався чи то на золото, чи на жінку, чи на владу… Глупота, боягузтво, жадібність, заздрість – ось ці струни душі, на яких я так гарно умів вигравати. Так само вийшло і з цим юдою: він продав своїх братів, погодившись непомітно провести нас сюди. Тепер зрадник стояв осторонь, спостерігаючи, як ми грабуємо й палимо, трусився, наче і справжній Іскаріот. Я підійшов до нього.
– Чого стоїш у темноті – виходь на світло. Подивися, як ми тут добре попрацювали, який гарний «урожай» зібрали. А все через тебе. Якби не твоя поміч – поховалися б твої родичі у лісі… Ну, і за ту справу тебе чекає гарна нагорода. Виходь…
– Мені й тут добре, – буркнув юда. Як я і думав: йому на світлі буде страшно. Тоді ще додав, ніби хотів виправдатися переді мною: – Я не через срібло. Ти ж сам знаєш, обре…
– Так-так, знаю. Вони тебе смертельно образили. Помста – добра штука. То, може, тобі й срібла не треба? Собі лишу.
– Ти обіцяв, обре, – підвищив голос юда.
– Так, обіцяв. Але робота нескінчена: ще за темряви нам треба напасти на Городок, – сказав я йому. – Покажеш…
– Тих стежок я не знаю, не бував там ніколи…
Він став труситися ще більше: невже у ньому пробудилася совість? З таких уже користі мало, він мені більше не потрібен. Я йому так і сказав:
– Тоді ти мені більше не потрібен.
– Ти обіцяв мені срібло. І дівчину віддай…
Я спробував ще раз його намовити:
– Слухай, може, ти б мені ще послужив?
– Не хочу. – У цій відповіді була тупа слов’янська непоступливість, тож я відразу зрозумів, що з того хлопця толку уже не буде. – Давай срібло, обре!
Я подав йому капшук з монетами.
– Бери, заробив. Дівку собі вибереш, яку хочеш. Їх у пеклі вдосталь.
– Що таке пекло? – Вони були язичниками, тому про наше князівство поки що нічого не чули.
Я посміхнувся, поплескав його по плечу, другою рукою ж непомітно витягнув ножа.
– Скоро довідаєшся, любий мій друже.
Ударив не в серце – у живіт. Навмисно так вчинив, аби хлопака вмер не відразу, а ще трохи помучився, похаркав кров’ю. Хоча що то за муки проти того, що його чекає там, унизу. Я витер свого ножа, тоді гукнув тому, хто ховався у темряві з протилежного боку.
– Виходь, не бійся.
До мене підійшов ще один юда.
– Ти бачив, що я з ним зробив?
– Бачив, – тихо буркнув він.
– Проведеш нас до Городка?
– Проведу, проведу, – затрусив лякливо головою.
– Ставай на коліна і цілуй моє взуття.
Він спочатку вагався, але коли я кинув на нього свій грізний погляд, юда став навколішки і поцілував.
Отак я всіх людей, що жили понад Верещицею, Дністром, Бугом, Случем, Бистрицею, Дніпром, Десною… збираюся поставити на коліна.
Розділ 11
Східняк
Сам я був нетутешній, тому цих країв добре не знав. Дорогою розпитував у людей подальший шлях, та все одно заблукав у тих лісах, а оскільки наближалася ніч – вирішив заночувати просто серед гущавини. Було б добре повечеряти, однак припаси скінчилися ще напередодні. Що ж: попив води з річки, омив лице від цілоденного сонця, куряви і поту, пустив коня пастися, а тоді розлігся на прогрітій літнім сонечком землі. Нарешті можна витягтися й розкинути вільно руки й ноги.
Натще не дуже солодко спиться: повіки злипаються від утоми, а от думки про соковитий шмат м’ясива продовжують снувати в голові. А ще думалося про цей край: гарна тут земля. Кажуть: зовсім недалеко звідси розкинулися гори, тож мені страшно хотілося вже їх побачити. Наш волхв казав, що саме з Карпат почалося розселення усіх наших родів і, просуваючись усе далі на схід, русини сіли на своїй, богами даній землі. Родичі між собою досить часто сварилися, але більше дружили, збиралися докупи в разі біди, молилися одним богам і говорили однією мовою. Кожен рід мав своїх старійшин, яким корився, а одного царя чи короля вони визнавати не хотіли, цінуючи власну свободу. Маючи свою землю, ніколи не йшли захоплювати чужої… У тому була і наша сила, й наша слабкість. Земля завше давала нам те, що було потрібно: ниви щедро колосилися, худоба приносила багатий приплід, народжувалися добрі і гарні діти. У нас було вдосталь води, деревини, звіра, риби та меду. Вона, земля батьків, навчила нас любити одне одного та її – свою матір.
Із сусідами жили через приграничні річки й гори. Часом хтось переходив ті річки чи то з мечем, чи з товаром, чи просто зі словом. Тоді лилася або кров, або мед, а після того кожен повертався до своєї хати.
Набагато гірше було, коли приходила орда…
Раптом я
