Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Я підійшла до останньої. О Боже!.. Так, це був він. Його лице було спокійним, очі заплющені. Я підійшла, посміхнулася, взяла за руку – вона ще була теплою. Ліхтарик згас. Стало так темно, що, здавалося, темнота тисне зусібіч, душить, забирає повітря. Тільки мені уже було якось байдуже. Я лягла, скулившись калачиком, на тій же ніші просто поруч зі своїм чоловіком, пригорнулася до нього і затихла. Думала – померла, однак серце моє билося. Навіть через усі ці грубезні обладунки, що були на моєму Іванові, я відчувала, що його серце стукає також. Мені навіть здалося, що тепло від мого тіла передавалося до нього. Я мала його зігріти, а тоді він встане!
– Знаю, ти будеш мене сварити, що я прийшла за тобою. Тут темно і страшно. Тільки не смердить смолою і сіркою, як у пеклі. Це вже добре. Зараз трохи тебе зігрію – і ми почнемо вибиратися звідси. Навпомацки підемо: телефон розрядився. Шкода. Та я дорогу трохи пам’ятаю…
Я ще довго щось до нього говорила, тримаючи у своїх долонях його руку. Від усього цього я думала, що божеволію. Чи я заснула, чи лише зімкнула повіки – не згадаю. Тільки коли я знову розплющила очі, навкруги було світло, мов удень. Хто ж тут так яскраво світить?
– Вона мужня жінка, яка прийшла аж сюди, – говорив десь збоку чийсь голос.
– Так, – погодився другий. – Тільки це справи не змінює. Їй написано жити і виховувати сина. Іван же має лишитися тут.
Я підвела голову, роздивлялася навкруги, та нічого не бачила – власники голосів лишалися для мене невидимими. Я зсунулася з ніші, впала на землю долілиць.
– Благаю вас, хто б ви не були, допоможіть мені!
Переді мною враз з’явилися два ангели. Вони взяли мене за руки і допомогли підвестися. Я враз відчула приплив нових сил. Повернулася до свого чоловіка, взяла його за руку.
– Потерпи, милий. Вони нам зараз допоможуть.
Я схопила його за руку і спробувала стягнути з ніші, тільки він у цих обладунках був такий важкий, що я його і з місця зрушити не змогла.
– Допоможіть, благаю вас! – попросила.
Вони мовчали. Я озирнулася, тоді встала перед ними на коліна, склала руки. Хотіла щось говорити, тільки мій язик так і не зміг поворухнутися: коли говорили ангели, люди мали мовчати. Так я і лишилася навколішках… Тим часом ангели перезирнулися.
– Треба дати їй шанс, – мовив перший.
– Не думаю. Усі знають, що проти Долі не попреш.
– Вона попре. У неї велике серце. Жінок, які б так любили, дуже мало. Тож Марія заслужила на ще один шанс.
Якийсь час було тихо. Тоді перший голос знову сказав:
– Ти ж розумієш, що тебе… нас чекає, коли вона програє.
– Коли ж переможе, то це буде і наша перемога!
Знову мовчанка.
– Я проти, – знову озвався перший. – Але рішення за тобою.
Я усе чула і розуміла. Хвиля радості так мене накрила, що я аж знепритомніла і знову впала долілиць на камінь, тільки цього разу не забилася: мене ніби підхопила якась сила.
Не знаю, скільки часу минуло, доки я прочуняла… Тільки коли очі мої знову розплющилися, я почувалася набагато краще, сила повернулася до мене. Я сиділа на лаві, спершись спиною до стіни. Поруч мене сидів пан Михайло, що раптом заговорив голосом другого ангела:
– Добре, що ти з нами, а то я вже почав хвилюватися…
– Як ви тут? – спробувала я хоча б щось зрозуміти, та поки що у голові нічого не складалося.
– Тобі всього знати не треба, – сидячи з другого боку, сказав вуйко Гаврило також голосом ангела, тільки іншого – першого. Значить, це вони. Михайло і Гаврило…
– Так, ми ангели, тільки час від часу нам треба приймати людську подобу, – випереджаючи мою думку, сказав Гаврило. – Дарма ти сюди полізла: якби не ми – то так би тут і лишилася. Та нічого, зараз вийдеш звідси і розплющиш очі. Ти будеш у лікарні поруч зі своїм чоловіком. У цю ж мить серце його вдарить востаннє… Родина буде з тобою, підтримає у цю тяжку хвилину. Разом ви поховаєте Івана за християнським звичаєм, справите поминки, дев’ятини, сороковини, річницю. Ти будеш виховувати синочка, розповідати йому, яким мужнім був його батько. Років через п’ять до тебе прийде свекруха і скаже, що твоєму синові потрібен тато, що хлопця важко буде вивести в люди без батьківської руки. Тоді твоя подруга познайомить тебе з одним молодим чоловіком…
Я не хотіла далі слухати, проте він і сам замовк, даючи мені можливість сказати.
– Але ж я чула… Ви казали, що дасте мені шанс…
Вони мовчали. Вагалися, думаючи про щось своє. Очевидно, допомігши мені, вони могли багато чого втратити, і я це розуміла, сама не знаючи звідки. Мені ж треба було рятувати свого чоловіка, решта – байдуже. Я не знала, що сказати ангелам, які підібрати слова, щоб переконати їх. Не хотілося кидати порожніх фраз та обіцянок, але й мовчати було годі. Раптом перед моїми очима стала бабуся, яку я любила в дитинстві найбільше з усіх. Вона мені щось хотіла порадити. Так, так, я знаю… Так же вчинив тоді й Орфей!
Пасла Маруся чотири воли в долині.
Гей же в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.
Гей же в долині.
При молоденькій, при зелененькій ялині!
На другому куплеті мене підтримав і Михайло.
Ходіть татуню воли шукати в долині.
Гей же в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Пішла мамуся – воли не знайшла у долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
– Досить вам, – спробував зупинити Гаврило, але у його голосі не було ані гніву, ані погрози.
Ходи Іванку воли шукати в долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Іванко пішов – волики знайшов у долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Коли ми доспівали, Гаврило встав, поправив на собі одяг. Він дивився на мене, і його рішення вже остаточно визріло:
– Схоже, вам з Іваном одне без одного волів не знайти. Шкода. Волів. Що ж, нехай буде так…
Розділ 9
Марія
Мене попереджали, та я все ж таки вирішила піти проти Долі. Вона, очевидно, також жінка, тому повинна мене зрозуміти. Мені без мого Івана не буде життя ні на
