Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Господь Бог поскупився. Забіглося на третій поверх, струсилося на порозі сніг із взуття, ще в шубе й шапке, із торбою на плечі, а тут уже панна Марта гукає й із кухні Лєокадію Ґвуждж веде. — Пане Бенедикте, гостя до вас! — Що було робити, запросилося її до вітальні, покоївка принесла кави й свіжоспеченого хліба з медом.
— Мгм, вибачте, пані, — бурмотілося із повнісіньким ротом, кинувшись на цей предзавтрак, — ледве тримаюся на ногах після нічної зміни…
— До мене приходила охранка, — кинула пані Ґвуждж, озираючись за прислугою, як виходила.
Зітхнулося болісно.
— Знаю, знаю, пані Лєокадіє, я наступив тут кільком особам на мозоль, це незабаром владнається, але ще упродовж кількох днів…
Вона вдарила відкритою долонею по стільниці, а руки в неї були, як у чорнороба на студниці, підскочив увесь посуд, упала кришка цукерниці, задзеленчала гасова лампа.
— Пане Бенедикте! Я не прийшла вас попереджати! Ви людина свавільна, до того ж вкрай затята у своєму божевіллі, й мало по суті від батька свого відрізняєтеся, я це тепер добре бачу; я хочу, щоби ви їх від мене назавжди віднадили! Вони мені в сім’ю влазять! Людей лякають! Учора ще гірше — до Раппапорта прийшли, начальство тероризували, — я втратила роботу!
Запилося теплий хліб гарячою кавою, хвилі життєдайної температури розходилися всередині організму, а одразу по тому лінь і природна сонливість найшли, осунулося в кріслі з міною, що свідчила, мабуть, не про найвищу гостроту інтелекту.
— Але що я можу вдіяти, — вибачитися, то вибачте, — все одно я незабаром виїжджаю, тож воно самé…
Вона перехилилася через стільницю.
— Що ви їм наговорили, Бога ради! Адже ті, що з охранкою ходять…
— Мгм?
— Вони показали мені документи! — Пані Лєокадія стиснула кулаки. — Вони хочуть викопати її.
— Перепрошую?
— Емільку, вашу сестру! — зашипіла вона. — Хочуть могилу розкопати, домовинку вийняти, відкрити… Тільки через мій труп! — знову вдарила вона кулаком по столі.
Протверезилося.
— Зачекайте, — ексгумувати Емільку — зараз! — Так вони вам казали? — Ну так, врешті-решт, — я й не подумав! — Кров від крови, плоть від плоті Батюшки Мороза — а хтось із Братства Боротьби з Апокаліпсисом мусив їм проговоритися — Шембухові? Побєдоносцеву? Пані Лєокадіє! — Ухопилося її за той стиснутий кулак. — Прошу пригадати! Чи вони якось представлялися? Казали, чия це воля? Чиїм прізвищем погрожували? Ну так — урешті-решт — ну звичайно! Але маленька дитина, немовля — чи могла? Не могла — яка тоді стала структура подібного абааса?..
Пані Ґвуждж поглянула із жахом, і якусь мить малося враження, що вона ось-ось вибухне уже нестримним гнівом, навіть відсмикнулося руки й відсунулося від столу, бо — поб’є посуд, розтовче лампу, поперевертає меблі; але хвиля обернулася в інший бік, і з пані Лєокадії ураз вийшла уся пара у вигляді глухого сміху.
Вона неохоче змахнула рукою.
— Не для життя люди.
— Ну я вас дуже…
Увійшов Веліцький. Вона підвелася, присіла в кніксені, він поцілував простягнуту руку, почав ввічливо, по-товариському базікати; вимкнулося вуха. Хто послуговується тут охранкою? (Увечері слід заїхати до Модеста Павловіча, проконсультуватися). Хто має таку владу й амбіції, скеровані в цьому напрямку? Шембух? Зрозуміло, що справа пов’язана із шантажем з боку комісара Міністерства Зими, проте Шембух, однак, мізерна фіґура; він може домовитися на обід в «Аркадії» з полковником Ґайстом, але не спонукає своїм словом до дій охранку. Тож хто? Хто тут має відвагу виступити проти генерал-губернатора? Тільки Побєдоносцев. Собі скривилося, похибка в рівняннях, знову щось тут не сходиться. Побєдоносцев після тієї зустрічі у вежі Сибирьхожета радше б заопікувався ідеологією Держави Криги, а не…
— Пане Бенедикте?
— Так, так.
Попрощалося з панією Ґвуждж. Пан Войслав зупинився ще в передпокої, пов’язуючи під підборіддям білу шийну хустку. Із глибини помешкання долинали заспані голоси дітей, які читали ранкову молитву, на кухні унизу ритмічно постукувала макітра; світанок уже настав понад годину тому, але заклеєні сніговим клейтером вікна однаково добре могли б залишатися щільно заслоненими, повсюди горіли лампи; дідусь-пічкур ходив від грубки до грубки, видзвонюючи відром і коцюбою. Пан Войслав втиснув урешті шийну хустку в камізельку, покрутив діамант на пальці, задумливо поплескав по глобусі черева.
— Чи знайдете ви сьогодні для мене часину? Після роботи. Мгм? Треба нам сісти й обговорити дещо.
— Наприклад?
— Дуже вже це для мене болісно, мій дорогий, ви не уявляєте собі як… але мушу вас хіба попросити пошукати собі якийсь власний куток. Звичайно, ми вас і надалі сердечно вітатимемо! Найсердечніше! Але…
— Може, вас у моїй справі відвідала поліція?
— Що? Ні! Бачите, пане Бенедикте, одна річ допомогти землякові, навіть у часи суворого кримінального переслідування, а зовсім інша — пов’язаність людини інтересу з тією чи іншою політичною партією. Адже всі знають, що ви в мене живете.
Чудово розумілося пана Войслава. Його розгубленість була щира, його збентеження було щирим, але щирою також — рішучість прохання. Такий він чоловік, Войслав Веліцький — доводячи конкурента до банкрутства, підписуючи останній убивчий контракт, він зітхає меланхолійно й турботливо питає про здоров’я банкрута.
— У кожному разі, ви, мабуть, не вважаєте мене всерйоз заморозником.
— Заморозником? — він засміявся. — Ви надто рідко в дзеркало дивитеся, пане Бенедикте! В іншій шкалі тепер вас бачать у місті.
— Як сáме? Ну, скажіть же! Я ж сам себе збоку не побачу.
Він підняв брови.
— Ну, ви ж областник, і проти святішого Імператора змовляєтеся.
— Що?!
Він засміявся ще голосніше, виразно бавлячись.
— А що? Неправда? — Він вийняв хусточку, витер сльози, прочистив носа. — Як швидко все змінюється від балу в губернатора! Наче мала Відлига в повітрі. (Борони нас, Господи Боже!) В Харбіні ціни на крижлізо й тунґетит підвищилися на тридцять відсотків. Тридцять відсотків! Може, й ви щось про це знаєте, еге ж? — Ляснув по-дружньому, підморгнув. — Чи не ваші це витівки, серденько? — Й розсміявся втретє.
Але правда була така — бачилося це виразно — що пан Войслав
