Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— Сидіть тут.
Вийшлося до салону. Гукнувши за папером і ручкою, написалося три фрази до шановного Модеста Павловіча Кузьмєнцева й послалося слугу верхи, рубль йому до кишені тицьнувши, аби той мчав прожогом крізь пургу.
Панна Марта випитувала, що діється, бо пан Щекєльніков усе ще стояв у коридорі під дверима, тільки що того кошмарного ножа за пазуху сховав. Поцілувавши з вибаченнями руки панні, попросилося її постукати, як тільки приїде з роботи пан Войслав, вхопилося на кухні гарячого шоколаду й повернулося до П’єлки.
Той не хотів шоколаду, а тому налилося його до одного горнятка. П’єлка сидів, притиснувши синє обличчя до холодної шибки: правим оком, чорним, сумним, у білий простір вдивлявся, а лівим по кімнаті блукав, демонструючи риб’ячу, витрішкувату косоокість.
Дмухнулося на шоколад.
— Хто ви узагалі такий, П’єлко? — тихо спиталося. — Чому ви за мною півсвіту їздите, людей убиваєте через мене, життям ризикуєте?
Він іще ширше витріщив свої вологі очиська.
— Ну, як це! Ваше Благородие! Чому!
— Віра щира, я розумію, але…
— Віра! — він видихнув і закашлявся. Він все ще масував горло, травмоване рукою Щекєльнікова.
Намагаючись відмірювати кожну думку й жест відповідно до внутрішнього ритму, щоби жодний сторонній ритм не міг, нав’язавшись тілу, нав’язатися духові — ковталося шоколад маленькими ковточками, вираховуваними завдяки простим числам, тобто один, два, три, п’ять і сім. При цьому не відривалося погляду від Мєфодія. Поміщик і наймит, вартовий і вуличник, поляк і росіянин.
— Так, насправді, чого ви прагнете? — продовжувалося лагідну розмову. — Значит, мартинівці? Чого ви хочете? Чого чекаєте?
Подив і переляк переливалися у П’єлки від міни до міни.
— А ви, католики, — чого ви п р а г н е т е? Чого ви х о ч е т е? Чого ви ч е к а є т е?
— Отож, не віра, добре. Що ж тоді?
Той збентежився, відвів погляд; але так само добре він міг би намагатися зірватися з крижлізних дротів.
— Бо ж панство завжди так… — пробурмотів він.
— Як, Мєфодію, як?
— Такі бабські розмови правлять. — Він покрутив головою. — Ну й чому ви, Ваша Світлосте, не тікаєте?! Заарештують вас!
Обтерлося вуса від шоколаду.
— Ти добрый молодец, не баба, але можеш сказати, що тобі в душі яріє: це чоловіча справа, Мєфодію, не про легковажні почуття язиком ляпати, а зазирнути вглиб себе й чітко назвати один і другий дух, які спонукають чоловіка до найбільших подвигів. Бо ти слушно зауважив, Мєфодію, у панів така спроможність ока й слова, душі й розуму частіше трапляється, а селянин навіть як сусіда зарубає, то ніяк уголос судді не зможе пояснити, навіщо, чому, задля чого те вчинив. Тим більше він не розкаже, чому все своє життя провів на ріллі, як батько його й батько його батька — немає у цьому його житії жодних «чому». От, замерзло. — Розтерлося солодкий шоколад язиком по піднебінні; його смак і гладка густина відтиснулися на язику, тож висловлювалося уже тоном і ритмом майже шоколадним, тобто гладко, м’яко, низько, солодко. — Натомість пани… Як гадаєш, Мєфодію, яким сáме мистецтвом у містах і при дворах найбільше захоплюються, про що усі театральні й книжкові оповіді?
— Про те, як бабу до гріха легше збаламутити, — пробурчав він.
— І це теж. Але я питаю не для чого мистецтво, а про що, про що? Отож, про те, власне: що людина робить щось велике — вчинок шляхетний, вчинок підлий, вчинок несподіваний, щось інше, що наче зовні до неї прийшло, і які наслідки з того має, і як намагається собі й іншим розповісти, чому зробила те, що зробила, й зазвичай оповісти жодною людською мовою не спроможна, — й для цього також є мистецтво, бо воно розповідає.
— Я не знаюся, — сказав П’єлка. — Я не читаю.
— Але ми перебуваємо на землі Криги, тут навіть мужик, який у житті в чисте дзеркало не зазирнув, може на кількох пальцях о б ч и с л и т и. — Відставилося горня. — Скажи-но, Мєфодію: за кого ти так соромишся?
Він притис скроню до шиби, заплющив очі.
— За родителей моих, за них.
— Хто вони?
— Хто? — зітхнув він. — Вони вже з мамутами ходять.
— Але сором триває.
— Сором триває, пане, триває, ой як триває.
— За що?
— За підлість, за вредность нелюдську, чорні серця і життя моє, такий сором перед Богом і людьми, такий… — він мало не задихнувся. Молодик приклав кулак до грудей, схилив голову. — Тягне, тисне, рве пазурами вогнистими, що дихати майже неможливо, іноді так.
— Знаю, П’єлко, знаю. Але й те я знаю, що ми не живемо гріхами своїх батьків. Якби ми все від них успадковували, включно з печаттю первородного гріха, то за стільки поколінь постало б на Землі царство сатани: бо кожна дитина до гріхів минулого докладала б власні гріхи. Але все навпаки, П’єлко, все навпаки!
— Коли через мене, за мене й про мене! — завив Мєфодій. — Що я живий!
— А що ти такого вчинив?
— Я… П’ять років тому, п’ять років тому я був таким підлітком, що в снігу з чабанськими собаками ганявся, кара Божа для матері й батька, лісами блукав, їжу крав, від роботи тікав. Жили ми в Мрачнєтові, в такій деревне під лісом, з вільного права канцлера Столипіна заснованій, ще до лютих; звідси може сто вёрст.
— Була Зима.
— Була Зима, й була зима, і я, дурень, пішов із хлопцями до лісу капкани ставити, ми хотіли шкури продати, заробити рублів, а інший мальчик бутель сивухи узяв, а інший ще… Перепилися ми всі, про це вже я нічого не пам’ятаю, але перепилися і поснули там на ніч, прийшли морози сорочі, замерзли ми на камінь… Кажуть, що я не жив.
— І що сталося?
— Та завітав уночі до Мрачнєтова Батюшка Мороз.
— Ви вже знали його.
— Ні. Тільки хіба, Ваше Благородие, тільки хіба попередньої неділі исправник приїхав до села й у старости прибив таке оповещение за Батюшкой Морозом із обіцянкою ста золотих рублів тому, хто віддасть його владі. З великою фотографією.
— Ах!
— Сто рублів золотом для селянина! А він прийшов
