Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

На Цветистую заїхалося уже потемки, навіть веселки мороскляних ліхтарів не могли проникнути крізь снігові заслони, на вулицях Міста Криги панувала біла арктична пітьма, про яку стільки читалося у мандрівників північними землями; біла пітьма, крім того, розмазувалася на окулярах у кашу, заправлену дивними барвами. Але людина звикає, людина перестає на це зважати. Форма, рух — це так. Решта втрачає значення. Бачиться не те, що бачиться, а те, що мозок розшифровує з хаотичної мазанини, мальованої на зіницях.

Вир — морська хвиля — хмара пір’я — тінь барви — постать п’ятиніжна, трирука — бестія Пєґнарова з гривою бурульною — чоловік стрибає на сани — молодик у легкій куртці, зі снігом у чорному волоссі, льодом на бровах і віях — хто?.. Він — Мєфодій Карповіч П’єлка, живий.

— Господин Ґерославський! Вони йдуть, щоб заарештувати Ваше Благородие…

Тільки це він і встиг крикнути, перш ніж пан Щекєльніков стиснув його у квадратних обіймах і потягнув із саней. Обидва звалилися у кучугуру. Підхопилося, скидаючи лижви й важкий сувій заячої ковдри, а невеликі пакунки полетіли просто на вулицю. Щекєльніков і П’єлка борсалися десь у сніговиці, невиразні форми, ведмідь і мавпа. Крикнулося раз і другий. У воротах кам’яниці Веліцьких спалахнуло світло. Це якісь здоровила з дрючками поспішають на допомогу. Затовчуть того П’єлку. Стрибнулося у ревучу пургу.

Вітер так хутко не притрусить глибоких слідів, пішлося за ними — тут Чинґіз втиснув П’єлку на аршин у замет, тут тягнув за кінцівку, тут П’єлка ще намагався відбиватися ногами, розкопуючи навсібіч крихти льоду, а тут — тут пан Щекєльніков уже душить тендітного мартинівця, притиснувши його до стіни передпліччям, встромленим під підборіддя. Зараз він точно лезом прохромить, як уже з тим роботягою зі студниці хотів зробити: такий у Щекєльнікова звичай.

Шарпнулося Чинґіза за руку — він навіть не здригнувся.

— Усередину! — гукнулося йому на вухо, стягнувши шарф із обличчя.

— О! — Він показав на землю біля ніг П’єлки. Там лежав різницький ніж із карикатурно широким лезом — як на малюнках із дитячих книжечок про розбійників-людожерів.

— Усередину його! — повторилося.

Пан Щекєльніков знизав плечима, — і це вивільнило П’єлку, котрий відпав від стіни, задихаючись і панічно хапаючись за шию.

Наспіли здоровила з лампами й киями. Їм велілося позабирати товар із саней. Відтак, вхопивши П’єлку за комір благенької курточки, потяглося його до сіней і на поверх. Пан Щекєльніков сунув позаду, з міною знеохоченого знавця обертаючи в руках потворний ніж П’єлки.

Заштовхалося тремтячого мартинівця до покою поруч із кухнею: одні його двері негайно зачинилося зсередини, а під другими виставилося Чинґіза, звелівши, аби він нікого не впускав. Скинулося шубу, шапку, рукавиці, шарфи, накидки, светри, знялося окуляри, роззулося; підійшовши до печі, поклалося долоні плазом на гладкі гарячі кахлі, — перша річ, яку чинить, повернувшись додому, сибіряк, наче подаючи руку для привітання.

Може, він зимовик-мартинівець, він інстинктивно відсувається в найдальший кут від грубки (кашляючи й хриплячи, швидко зволожується у нього волосся і літнє вбрання).

Висякавши носа, підштовхнулося П’єлці крісло. Він сів ніяково, незручно, як школяр, приведений перед обличчя директора, на самому краєчку, тримаючи ноги разом і не знаючи, куди подіти руки (він схрестив їх було на грудях, уклав під пахви, склав на колінах, устромив до кишень).

Зауважилося тепер брудну пов’язку, що стирчала йому з-під лівого рукава; її також було видно крізь роздертий шов на плечі.

— Ви поранені?

— Я зламав тоді руку. — Він закашлявся. — Ваше Благородие мусять…

— Коли? Ах. — Оскільки знялося мороскляні окуляри, то не було вже захисту від світіней від стін і від чорно-білого вікна, які розходилися з-за постаті П’єлки, гостро різав очі потьміт Мефодія Карповіча: так і так, ні й ні. — Коли ви вистрибнули з потяга, ага. То з ким ви розмовляли тієї ночі?

Він відкрив рота, закрив, відкрив.

— Його вже немає більше в живих, то скажу Вашій Вельможності. Пан радник Дусін прийшов попередити мене, щоби я негайно втікав, бо Її Княжа Високість довідалася від челяді про мене й зараз пришле людей. То я і вистрибнув.

— Княгиня Блуцька теж мені тоді рятувала життя, чому б вона мала… А, вона мартинівка — все це через віру мартинівську трапилося!

— Громада Її Високости й моя громада в Москві у великій ворожнечі, кров між нами, Істина між нами. — Він опустив очі. — Распутін власноручно задушив нашого батюшку. Але, Ваша Світлосте, не час…

— Зараз! Спершу це мусить замерзнути! Чому Дусін — довірена особа княгині, отож, неминуче теж, мабуть, мартенівець, — але…

— Пан Дусін був людиною, вірною Їх Високостям, але наш брат. Він обіцяв, що допоможе вам іще — й що, не допоміг?

Замерзло.

— Добре. — Висякалося удруге. — Й за що ж мене мають заарештувати?

— За вбивство губернатора Шульца.

Хустинка полетіла на підлогу. Ляпнулося на стілець біля печі.

— Не брешіть.

П’єлка нервово перехрестився, поцілував медальйоник.

— За порятунок моєї душі!

— Звідки у вас такі новини?

Він закусив губу.

— Але не зрадьте мене.

— Не зраджу, П’єлко, не бійтеся.

— Ну. Це так. Коли я приїхав сюди услід за Вельможним Паном, понад місяць тому, то куди мені було подітися? До моїх братів, до приятелів моїх приятелів звернувся. Певний час я ще лікувався, але відразу ж послав повідомлення, що як тільки щось Вашого Благородия стосуватиметься, — а тут кожен послідовник Мартина чув про Сина Мороза, — то має до мене прийти звістка, а я вже тоді придушував будь-які небезпечні задуми гарячкових голів, щоби ті залишили Ваше Благородие в спокої. І так власне сьогодні новина жахлива дійшла від нашого брата, який, але благаю, Ваша Світлосте, не кажіть нікому, — який є слугою у домі полковника Ґайста й каже, ой, що він каже, був замах кривавий на Его Сиятельство графа Шульца-Зимового, через який перше звинувачення і смерть хутку-певну виписали вже на Вєнєдікта Філіповіча Ґерославського. А якщо господина досі в кайдани не закували, то певно лише тому, що готуються до великих жандармських акцій у всьому Іркутську. Це може врятувати господину життя: тікайте!

Утерлося чоло й тільки тоді зауважилося рясний піт на шкірі. Відсунулося від печі.

— Коли цей замах стався?

— Та оце ж, туди