Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Спасибо. Скажите мне, где сегодня инженер Иртейм…

— Пане Бенедикте! — пролунав голос доктора Вольфке з-за бляшаних шаф. — Ідіть-но сюди, негайно!

Знялося тільки шапку.

— Прошу вибачити мене, пане докторе, але, кгр, я попередив учора, що в урядовій справі мушу…

— Оце маєте урядову справу! — пирхнув Вольфке, по-своєму пом’якшуючи приголосні, й кинув на стіл опечатаного листа.

Відставилося горня, піднеслося листа до очей. То був виклик до іркутського представництва Міністерства Зими, виписаний на ім’я Бенедикта Філіповіча Ґерославського, на сьогодні, споряджений усіма правничими закляттями, із загрозою штрафу й тюремного ув’язнення включно, й підписаний уповноваженим комісаром Іваном Драґутіновічем Шембухом.

— Прийшли сюди, — оповів доктор Вольфке, витираючи хусткою набрякле обличчя, — шукали вас, мало трус не влаштували, уявляєте?

— Жандарми? Вони забрали когось зі собою?

— Ще цього нам бракувало! — Вольфке склав хустину, смикнув себе за вуса. — А що, думаєте, вони ще когось шукають?

— Ні, не знаю, ні.

— Це кримінальна справа?

— На жаль, політика, пане Мечиславе. — Сховалося виклик разом із паперами Ур’яша. — Я гадав, кгр, що все уже залагодив, а тут раптом щось таке… — Вдарилося шапкою по стільниці.

Доктор Вольфке перехилився через стіл, завалений книгами, нотатками й аркушами таблиць.

— Якби чимось можна було допомогти від Круппа, — сказав він занепокоєно, — то не вагайтеся, я і директор Ґживачевський…

— Спасибі, велике спасибі. Але я боюся, що це проблема високої ваги. Це вже навіть понад головою Круппа вирішується.

— Починається від статей у підпільних газетках, а закінчується у зимній темниці, — зітхнув Вольфке болісно. — Спершу я не сподівався, що ви нам якось придастеся, але тепер боюся, що без вас ми знову потонемо в усій цій німецькій бюрократії. Не така це проста річ — знайти людину, яка розуміє характер наукової роботи й вправна в обчисленнях, а водночас здатна висловитися письмово мовами фірми й держави, а до того ж земляка, обдарованого довірою за дорученням найвищих братів.

— Але ж я попереджав вас, що це тільки на певний час. У всякому разі, через кілька тижнів доведеться нам розпрощатися.

— У середині Зими ви хочете вирушити за батьком до Останньої Ізотерми?

— Ви знаєте про це?..

Він закліпав, приховуючи співчуття і мало шляхетну жалість.

— Усі знають.

Тьмідина й тьмідина, й тьмідина, дуже мало очевидности можна тут замаскувати між істиною й оманою. Усі знають. Покивалося головою.

— Прошу про це поміркувати, — сказав доктор, спершись знову на спинку крісла. — Нічого остаточно не вирішено. Яке інше майбутнє перед вами? Пам’ятаєте, про що ми говорили першого дня? — Він поглянув у вікно й одразу ж відвернувся від всебілости. — Світ завтрашнього дня належить крижаним технологіям. Поки що це, може, виглядає дещо кустарно, але ж ми обидва чудово знаємо, що немає нині на Землі кращого місця для молодих гарячих умів. Ну, може, в Томську, де ще й Мороз менший. До того ж ви розумієте: пов’язавши себе нині всерйоз із Friedrich Krupp Frierteisen, ви вчините найрозумнішу річ у житті. А мені потрібні люди, яким я міг би тут довіряти. Подумайте.

Найгірше, що він мав слушність, і що бачилося це слушно-достатнє майбутнє так само виразно. Про подібні життєві «випадковості», тільки з перспективи десятиліть усвідомлювані, як життєві неминучості, оповідають на старості літ реалізовані люди: що саме зумовило те, що він обрав акурат цей шлях у кар’єрі, що підказало йому задум прибуткового інтересу, як він зустрів майбутніх спільників, що йому підказало напрямок досліджень, які призвели до вікопомного відкриття, — це завжди такі «стрибки убік» від початкового шляху, тимчасові зупинки на шляху до мети, які завдяки дивному збігові обставин розтягуються на місяцí, роки, на все життя; і про первісну мету вже не пам’ятається. Бачилося це: робота в дедалі більшому молоху Круппа, просування по службі й підвищення платні, і як le Mathématicien de l’Histoire поступається homme d’affaires, людині грошей, яку відчулося уже на зборах Клубу Зламаної Копейки, але це передчуття хутко змінюється на зимну єдиноправду, й таке життя відтоді єдино можливе: Herr Werkführer, Herr Direktor, акціонер концерну, врешті — бородатий, вгодований буржуй у дорогому костюмі, з моноклем ув оці, із капелюхом-казанком у руці, із високо піднятою vatermörder’ом головою, так фотографується він перед входом до свого палацу, а може, на даху підвішеної у повітрі іркутської вілли, патріарх сибірського роду: Бенедикт Ґерославський, кармічний брат Ґустава Круппа фон Болена унд Гальбаха.

Зітхнулося і якась електрична свіжість хлюпнула в легені.

— Ні.

Вольфке махнув рукою, змирившись.

— Їдьте до них.

— Я повернуся, щойно залагоджу цю справу. — Вклалося мороскляні окуляри. — Ага, хто сьогодні має нічну зміну в Майстерні? Пан Генрик?

— Так.

Вийшлося насвистуючи (доки кашель знову не вхопив за горло).

Отже, назад до Іркутська, до Митниці. У Мармеладнице пан Щекєльніков порадив заліпити собі лицо пов’язкою або пластирем: коли входиться у тепло домашніх печей, рана, мабуть, розморожується, і кров тече цівкою на підборіддя. — Ну й що, я ж не стечу кров’ю. — Не йдіть балакати з владою, уже виглядаючи жертвою! — Слухаю? — Раз удареного, кожен ударить; раз выебали, дупа на тарелі. — Знявши рукавицю, провелося послиненим пальцем по порізах. Себто? Чиновник, хижа бестія, відчує сукровицю і негайно встромить у людину ікла параграфів?

Комісар Шембух привітав у своєму кабінеті по-шембуховому, тобто ревінням, від якого татаринові-секретареві в очах засльозилося, і бедняга утік за двері.

— Зрада! — ревів Іван Драґутіновіч, ледве повернувшися від грубки. — Проти Наймилостивішого Государя тепер, так?! Так?! — Луп, луп, бив він кулаком по стільниці широкого столу, аж оздоблені каламарі й коробочки для пер підскакували. — Вот, вдячність падлюча, вот, ґонор польського глиста, тьху, тьху, син-висер із батьківського гівна!

— Відчепіться від мого фатера!

— О! — Шембух удав вираз великої обрáзи. — Гавкає, собака!

Переставилося крісло з-під стіни, сілося, закурилося цигарку. Долонею обтерлося щоку. Іншою рукою вийнялося документи Ур’яшa, знайшлося відповідний документ і замахалося ним перед комісаром здалеку.

— Не ваша то вже влада, господин Шембух. До генерал-губернатора апелюйте, коли забажаєте. Ви навіть не мусите повертати мені пашпорт. Я сюди востаннє приходжу. І якщо ви знову пришлете до