Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Може, з ним щось трапилося, — стривожено промовив Стонор. — Такий гармидер підніме на ноги навіть до нестями п’яного… Доведеться ламати двері.

— Стривайте, — втрутився Рассел. — Двері ще знадобляться. У льосі під метеобудкою є запасний радіопередавач.

— Ідея! — крикнув Лоу. — Спробуємо почати перемовини по радіо.

Метеоролог повернувся через кілька хвилин, тягнучи маленьку блискучу скриньку. Зсунувши хутряну шапку набакир, притиснув до вуха один навушник. Спалахнуло зелене вічко на панелі передавача. Лоу уже відкрив рота, щоб вимовити позивні, але нараз вирячив очі і застиг у подиві.

— Ну що там ще таке, Фреде? — перелякано запитав Стонор, переставши грюкати палицею в двері. — Що трапилося?

— Ні, ви послухайте лише! — вирвалося у Лоу. — Візьміть навушники. Що за кретин!..

Стонор квапливо схопив навушники.

— Алло, Крижана печера, Стонор, Рассел, відгукніться! — виразно почув він уривчастий шепіт лікаря. — Свята Терезо Ліможська, діво Маріє, у ваші руки… алло, переходжу на прийом…

— Мерщій, Фреде, він перейшов на прийом.

Лоу відкашлявся і пустив у ефір такий набір химерної лайки, що Стонор відвернувся, а Рассел заходився збентежено скубати бороду.

— Ти мене зрозумів, Червона Шапочко? — запитав на закінчення Лоу. — Переходжу на прийом.

— Чув, зрозумів, слава Творцеві, — почувся в навушниках голос лікаря. — На Бога, швидше, Фреде! Вони тримають мене в облозі з вечора.

— Хто вони?

— Примари. Щойно вони намагалися зламати двері.

Лоу люто махнув рукою.

— Слухай ти, ліможська мавпо! — заволав він у мікрофон. — Йди на кухню, вмийся і зараз же відчини вхідні двері. Ми стирчимо тут більше години. Ти зрозумів мене?

У навушниках стало тихо.

Лоу знову клацнув перемикачем.

— Ти зрозумів мене?

З навушників виразно долинуло приглушене дихання лікаря. Проте він мовчав. Лоу приготувався утретє повторити своє питання, але в цей час лікар кашлянув і, заїкаючись, сказав:

— Я н-не зовсім ут-тямив… Де ви ст-тирчите б-більше години?

— Вилізь на ліжко Джека, заглянь у перископ і подивися, де ми стирчимо.

— Я не можу зробити як т-ти р-радиш, Фреде. Вони з-зламали перископ і, здається, забрали його з собою.

Лоу кинув швидкий погляд на сніговий сугорб, під яким знаходилася Велика кабіна, і переконався, що труби перископа там справді немає.

— Тоді постарайся зрозуміти. Ми стоїмо під дверима Великої кабіни, в десятку метрів від тебе. Стукаємо не менше години, а ти молишся по радіо Терезі Ліможській замість того, щоб відчинити двері. З нами поранений Генріх. Зрозумів ти нарешті?

— Зрозумів, — невиразно донеслося в мікрофон.

Минуло ще декілька хвилин. Нарешті за дверима у глибині коридору почулося вовтузіння. Лікар, скрадаючись, піднімався сходами. Не дійшовши до самого верху, він зупинився і, вочевидь, став прислухатися.

Лоу злісно відкашлявся.

— Хто там? — долинуло з-за дверей.

— Лікарю, ваші остороги безперечно хороші, — крикнув Стонор. — Але всьому має бути межа. Відчиняйте!

За дверима почулася метушня. Вочевидь, лікар розбирав барикаду. Відтак брязнули металеві засуви. Двері здригнулися і ледь прочинилися.

В утвореній шпарі зблиснули окуляри лікаря.

Лоу, що стояв біля дверей, штовхнув їх плечем. Двері відчинилися. Засліплений сонцем і блиском снігу лікар, мружачись, відступав углиб коридору, виставивши перед собою довгу сталеву острогу[180]. З кишень його халата стирчали рукоятки пістолетів. За поясом був заткнутий широкий ніж для розбирання китових туш.

— Ні, ви погляньте на нього! — вигукнув Лоу, на всяк випадок виставляючи вперед лижну палицю, щоб відбити можливий удар остроги.

— Боже, Фреде, любий! — вигукнув Жиро, відкидаючи острогу і розкриваючи обійми.

— Легше на поворотах, Червона Шапочко! — попередив Лоу. — Цілуватися будемо після сніданку, а зараз допоможи втягнути Генріха. Він паралізований.

Після сніданку зібралися на «військову раду».

— Зараз головне — зникнення Латікайнена і хвороба Ковальського, — сказав Стонор. — Це речі реальні. І про них ми мусимо перш за все подумати… Які ваші міркування?

— Треба повідомити по радіо про зникнення Тойво і просити допомоги, — запропонував Лоу. — До її прибуття самим продовжувати пошуки в лабіринті.

— У першій частині твоя пропозиція нереальна, Фреде, — заперечив Стонор. — Ніхто в цю пору року не пошле літака до Антарктики. Крім того, у нас не вистачить сил приготувати посадковий майданчик для важкого літака. Не забувай, що нас закинули сюди вертольотами. Що ж до пошуків Тойво в лабіринті, — я… вважаю їх марними. Генріх, до того як він знепритомнів, оглянув верхню частину лабіринту. Ми з Расселом обстежили нижню. У лабіринті Тойво, вочевидь, немає. Він не міг відійти сам далеко від входу. Я припускаю інше: Тойво повернувся, коли Генріх був у лабіринті. Виявивши, що печера порожня, а радіо не працює, він спробував ще до припинення завірюхи дістатися до Великої кабіни. Адже він геолог: природно, що він хотів швидше повідомити нас про родовище… Стежку замело, він заблукав…

— Тойво — фін, і з його північною розсудливістю, далебі, не здатен на таку витівку, — заперечив лікар.

— Мені також це видається маловірогідним, — відзначив Лоу. — Немає жодних доказів, що він виходив з печери.

— Сліди біля входу. Ми з Джеком бачили їх.

Лоу із сумнівом хитав головою.

— Твоя думка, Генріху? — запитав Стонор.

— Не… знаю… — насилу повертаючи язиком, прошепотів поляк. — Я пам’ятаю все… туманно… Якась… завіса… тут. — Він торкнувся здоровою рукою чола. — Все… намагаюся пригадати… І… не можу…

— Це мине, — поспішно сказав лікар.

— Можливо… Не знаю… Тойво був… хорошим товаришем…

Запала мовчанка.

— Є ще одна цілком реальна річ, — сказав раптом Рассел. —