Оповіданняі - Збірка - Синіті Хосі

Чоловік потиснув простягнуту руку.

— Дотик відчувається чітко.

— Це так, ви його відчуваєте. Для вас реальність підтверджується п’ятьма органами відчуттів. Навіть якщо дотикаєтеся до витвору своєї уяви. Однак якщо розібратися, реальність — це велика проблема.

— А можна поторкати ваш літаючий об’єкт?

— Так, але заходити всередину не можна, бо принцип його руху не розроблений. Зовнішній вигляд НЛО значною мірою мислиться однаково, але про сам спосіб пересування ніхто не думає. Чомусь далі справа не йде.

— Але все ж таки, ви інопланетянин?

— Я інопланетянин, створений думкою землян. Тому і сам я себе вважаю інопланетянином. Зовні також так виглядаю. Якби я був трансформованою ящіркою, я перестав би бути інопланетянином. Однак пояснення, з якої я планети чи яке там життя, просто не існує. Люди ще не додумались до цього.

— А існують ще такі, як ви?

— Все залежить від попиту. Збільшується число людей, які бачили НЛО, збільшується кількість людей, які хочуть його побачити. Необхідно з’являтися в багатьох місцях. Бога побачити неможливо. Він один і може водночас спілкуватися з багатьма людьми.

— Це ж треба, НЛО — продукт мислення…

— Не так вже це й дивно. У світі все є продуктом людського мислення. Різниця лише в процесі набуття форми. Поки не виникало думки про можливість літати, не було нічого подібного до літака. І так від пірамід до телевізора. І про електричні батареї також спочатку було невідомо. Гарний приклад із Шерлоком Холмсом. Чи є люди, які впевнені, що його не було?

— Однак, чому ж з’являються такі речі, як НЛО?

— Існують різні причини. По-перше, можливо, тривалий час було забагато воєн. А можливо, першопричина — в усвідомленні того, що Земля маленька, а космос великий. Так поступово і сформувалися відповідні думки людства.

— Можливо. Схоже на те. Ви продукт мислення людства. Але ж створилися ви не просто так. Напевно, на вас покладаються якісь сподівання?

— Саме це і є найскладнішим питанням. Людство, керуючись своїми потребами, створює різноманітні речі, як то: роботів, комп’ютери, надзвукові літаки. Всі винаходи виконують чіткі функції. Але не те з нами. Створивши НЛО, людство перестало вбачати його призначення.

— Це не так. Людство сподівається не допустити ядерну війну чи поліпшити стан суспільства…

— І не більше. Але ж як це зробити на ділі, людство не мислить. Я ж не спаситель — яким має стати суспільство, вирішувати вам.

— Людство молилось, сподіваючись на прихід спасителя.

— Так, людство вибирає принагідну мету, і думки щодо неї дедалі зближуються. Я тут, бо повинен зробити свій внесок.

— Ось як? У вас така місія?

— Було багато сумнівів щодо моєї функції. І найпотрібнішою стала справа, пов’язана з майбутнім, — стримання росту населення та підвищення морального рівня. Реалізація цих двох завдань призведе до значного зменшення хибних вчинків, що спричиняють війни.

— Оце так план!

— Його впровадження вже почалось. Я цього не робив, якби люди про це не мислили. Тож я тут.

— Чудово, якщо справа добра. А що саме ви маєте робити?

— Існує середній рівень моральності, і люди поділяються на тих, чия моральність вище цього рівня, і тих, чия нижче. Так от, якщо позбавлятися від цих останніх, суспільство поліпшуватиметься. Цим також вирішується і проблема населення. Якщо пригадати концепцію ковчега Ноя чи Страшного суду, то підхід виявиться не дуже новим, правда?

— І як насправді це має відбуватися?

Прибулець відчепив від пояса якийсь предмет.

— Лазер. Достатньо націлити і натиснути на гачок. Якщо моральність нижче середнього рівня, людина зникає безслідно, якщо ні, то забуває про зустріч зі мною і спокійно вертається додому. Дуже просто.

Перекладено за виданням: Shiniti Hoshi. Goiraino ken. — Japan, w: st=«on» Tokyo: Shinkyoshya,

1980. © Дмитро Москальов, переклад, 2007.

Міський краєвид. Купчаться один до одного будинки, а де їх немає, без упину сновигають машини. Тож дітям, які тут живуть, ніде навіть погратися. Їм тільки й лишається, що сидіти біля телевізорів, кожне в тісній кімнатці, куди чи й заглядає сонце.

І от у такому місці з’явився юнак. Скромно вдягнений, чемний, пристойний.

Зазирнув із вулиці у вікно й спитав хлопчака:

— Хіба вам ніде гратися?

— Та ніде. Ми ніколи ні в квача, ні в піжмурки не грали, ні через скакалку не стрибали.

— Шкода. Непогано було б для вас розбити тут садок.

— Наші батьки теж так гадають. Навіть ходили до міської управи, та ба! Земля дорога, а звідки ж грошей узяти!

— Ну що ж, тоді візьмуся я!

— Та невже? Ото всі зрадіють! А я гадав, що таке лише в казках по телевізору трапляється.

— Сам побачиш!

Юнак не підманув. Добув десь грошей, придбав ділянку, обсадив її деревцями.

Поробив гойдалки, пісочниці, і то такі, щоб дітлахам було безпечно. Тоді сказав малюкам, що збіглися звідусіль:

— Тепер це ваше! Можете гратися, скільки душа забажає.

— Оце здорово!

Дітлахи радісно кричали, стрибали та гасали на сонечку. Не могли надякуватись і їхні батьки:

— Ото добру справу ви зробили! То скажіть хоч, як вас звати. Ми назвемо садок вашим іменем, щоб пам’ятати довіку.

Проте юнак був не марнославним, він лише скромно відповів:

— Ет, неістотно, як мене звати. Я зробив те, що зробив би будь-хто. Досить і того, що ви задоволені, а пам’ятати мене нема чого!

Хтось хотів сфотографувати юнака, але той непомітно зник. Навіть казали, що то чарівник, який прийшов зробити добро.

А згодом цей же юнак з’явився