За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

в голові промайнула думка, від якої йому аж заперло віддих: в ту ніч взагалі не могло бути повного місяця! Коли він простував від Надербі до Стерка, ніч заповідалася безмісячна — стосовно цього у нього не було жодного сумніву. Навіть якби тоненький серпик нового місяця не привернув його уваги, то не міг же він за кілька годин вирости до таких розмірів! Та ніколи в житті не міг місяць перетворитися на цей одержимий манією величі диск — куди там футбольному м’ячеві, його вже не порівняти й із дитячим обручем, адже він заполонив добрих півнеба! І постривайте-но, а куди поділися такі знайомі плями на місяці, що нагадують обриси людського обличчя — таж це обличчя споглядало людей на Землі від початку часів, а тут його немає! «Це зовсім не місяць», — подумав Ренсом і відчув, як волосся у нього на маківці стає сторч.

В цю мить у нього за спиною почувся якийсь звук, і він повернув голову. Прочинилися двері, й у прямокутнику сліпучого світла з’явилася висока, дебела постать. Двері тут же захряснулися. Перед Ренсомом стояв оголений чоловік, в якому він упізнав Вестона. На диво, з уст приголомшеного філолога не зірвалося ні докору, ні вимоги все пояснити; таке навіть не спало йому на думку. Цієї хвилини для нього існувала тільки страхітлива, велетенська куля над головою, Вестон же був просто людиною, і самої його присутності вистачило, щоб нервова напруга, яка досі допомагала Ренсомові чинити опір безмежному відчаю, врешті-решт прорвалася сльозами. Підвівшись і судорожно хапаючи повітря, він простогнав:

— Вестоне! Вестоне! Що це? Адже такого місяця не буває, правда?!

— Це не місяць, — відповів Вестон. — Це Земля.

IV

Ноги у Ренсома підкосилися, і він, не тямлячи себе, упав назад на ліжко. В ту хвилину його повністю заполонив страх, хоч йому навряд чи вдалося б сказати, чого саме він боїться. То був страх безформний, всеосяжний і безмежний. Свідомості Ренсом, однак, не втратив, попри те, що тієї миті це стало б для нього справжнім даром. Померти, заснути, а найкраще — прокинутися і з’ясувати, що все це — тільки сон… ось у чому полягало тоді його найсокровенніше бажання. Та нічого такого, звісно, не трапилося. Втім, уже невдовзі до нього стало повертатися самовладання — ця напівлицемірна чеснота або ж напівчеснотлива лицемірність, без якої годі уявити спілкування між людьми, — і він зумів відповісти Вестонові без ганебного тремтіння у голосі:

— Це правда?

— Звісно.

— Де ж ми знаходимось?

— Приблизно за вісімдесят п’ять тисяч миль від Землі.

— Ви хочете сказати, що ми… в космосі? — вимовити останнє слово Ренсомові було нелегко — десь так налякана дитина говорить про привидів, а дорослий — про ракову пухлину.

Вестон ствердно кивнув.

— Але навіщо? І для чого, заради Бога, для чого ви мене викрали? І взагалі, як вам все це вдалося?

Спершу здавалося, що Вестон взагалі не схильний давати відповіді на якісь запитання. Та, буквально на кілька секунд замислившись, він, вочевидь, передумав, бо присів на ліжку біля Ренсома і заговорив:

— Гадаю, краще покінчити із усіма цими питаннями відразу, інакше ви не даватимете нам спокою ще цілий місяць. Стосовно того, як нам це вдалося — вас, либонь, цікавить, як діє космічний корабель? Щось вам пояснювати марно — все одно з того не буде жодного пуття. Тут могли б розібратися хіба п’ятеро-четверо справжніх фізиків, які живуть зараз на світі; зрештою, якби існувала хоч маленька підозра, що ви зумієте щось в усьому цьому допетрати, то я, звісно, нічого не сказав би. Гаразд, якщо вам до вподоби забивати собі баки тим, у чому ви анічогісінько не тямите, то можете вважати, що наш корабель працює завдяки використанню маловідомих властивостей сонячного випромінювання. Для профана в науці і такого пояснення більш ніж достатньо. Навіщо ми тут? Відповідаю: ми летимо до Малакандри…

— Малакандра — це якась зірка?

— Навіть вам ледве чи мало б спасти на думку, що ми прямуємо за межі Сонячної системи! Ні, Малакандра значно ближче. Ми будемо там тижнів за чотири.

— Але ж не існує планети під назвою Малакандра, — заперечив Ренсом.

— Я просто вживаю справжню назву, а не ту, яку придумали земні астрономи, — пояснив Вестон.

— Що за нісенітниці! Звідки, скажіть на милість, ви дізналися, що це «справжня» назва?

— Від тамтешніх мешканців.

Ренсомові знадобився якийсь час, щоб як слід переварити ці слова.

— Ви хочете сказати, що вже були раніше на цій зірці… тобто планеті… чи що воно там таке?

— Саме так.

— Але ж у це годі повірити! — обурився Ренсом. — Таж таке, чорт забирай, не щодня трапляється! Чому ніхто про це не знає? Чому не було жодного слова в газетах?

— Бо ми ще не зовсім з’їхали з глузду, — різко кинув Вестон.

Запала тиша, проте незабаром Ренсом озвався знову:

— А як ця планета називається в нас?

— Запам’ятайте раз і назавжди: цього я вам не скажу. Якщо зумієте дізнатися самі, коли ми туди прибудемо, — прошу дуже: гадаю, нам ваші наукові дослідження не завдадуть жодної шкоди. А поки що вам цього знати не треба.

— І ви кажете, що там хтось живе?

Вестон кивнув, якось дивно зиркнувши при цьому на Ренсома. Того цей погляд трохи збентежив, проте тут серед хаосу суперечливих почуттів, від яких він і так уже був сам не свій, почала стрімко здійматися хвиля гніву.

— Але який стосунок все це має до мене?! — вибухнув він. — Ви напали на мене, споїли, запхали до своєї пекельної машини і тепер везете як бранця чортзна-куди! Що я вам такого зробив? Як ви мені це поясните?

— Я теж міг би запитати, навіщо ви, як останній злодюга, потай залізли до мене у двір. Якби ви не пхали носа до чужих справ, то не опинилися б тут. Втім, визнаю: нам справді довелося певною мірою посягнути на ваші права. На свій захист можу сказати хіба, що все це — речі несуттєві, які просто блякнуть перед істинною величчю нашого починання. Наскільки нам відомо, те, що ми робимо, відбувається вперше в історії людства, а може й в історії всесвіту. Ми з’ясували, як покинути ту пилинку матерії, на якій зародився людський рід, і тепер в руках у людини — безмежжя, ба навіть вічність! Не можете ж ви бути таким вузьколобим, аби вважати, що якісь там права чи життя одного індивіда — а чи й мільйона індивідів — мають хоч найменше значення у порівнянні з нашою величною справою.