Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
— От на цьому схилі добувають руду. Виносять її з ями корзинами. Тут таки недалеко й витоплюють метал. Керує роботами друг Варкана, Роніс, той самий, що зацікавив нас першого дня.
Ось уже виразно стало видно схили, від яких один за одним ішли люди. Вони несли руду в великих корзинах від схилу до великої, зробленої в землі печі. З її труби виходив чорний важкий дим.
— Тут працюють раби і найбідніші скіфи, — пояснював Дмитро Борисович, слухаючи Варкана. — Зараз нам принесуть зразок руди, я попросив зробити це. Крім того, Варкан каже, що він викликав сюди Роніса.
Іван Семенович уважно роздивлявся навколо. Такі самі схили, як і всюди. Кам’янисте урвище… А ось і руду принесли! Гарна руда, навіть без значних домішок.
— Тепер ми маємо всі докази, що скіфи самі вміли добувати метал, — переможно мовив археолог.
— Але чи пощастить нам розказати комусь про наші відкриття, — тихо зауважив Артем.
— Ти що ж, гадаєш, що ми не повернемось на поверхню? — спитала Ліда.
Артем збентежився. Він не знав, що відповісти. Власне, він ще не думав про це. Але… Йому не довелось відповідати.
Почувся тупіт кінських копит. Всі озирнулися. На низенькому кошлатому коні до них під’їжджав той самий чоловік, від якого вони вперше почули тут грецьку мову. Роніс… В мішаному напівгрецькому, напівскіфському одязі, чорнявий, безбородий і тому дуже відмінний від бородатих скіфів, керівник робіт справляв дивне враження. Товариші вже знали, що Роніс — такий самий нащадок полонених, як і всі інші. Але цього не відчувалося ні в його постаті, ні в манері розмовляти. Він поводився з самоповагою, його розумні великі чорні очі дивилися на співбесідників спокійно й сміливо. На чисто виголеному обличчі грала ввічлива посмішка, яка наче підкреслювала, що цей нащадок полонених, цей майже раб — знає собі ціну й не турбується за свою долю.
Роніс поважно вклонився чужинцям, щиро й дружньо привітався з Варканом, який зразу почав жваво розмовляти з ним. Видно було, що вони — давні друзі, які розуміють один одного з півслова, довіряють один одному. Роніс слухав Варкана, трохи схиливши голову, поглядаючи на чужинців, його зіркі очі перебігали з однієї постаті на другу. Ось він на хвилинку з цікавістю спинив погляд на Ліді. Це тривало кілька секунд, бо Роніс зразу ж таки перевів погляд на Дмитра Борисовича. Але Ліда помітила цей уважний дружній погляд і запам’ятала його. Ця людина викликала до себе симпатії.
Варкан закінчив розмову, Роніс відповів йому дуже коротко і звернувся тепер безпосередньо до Дмитра Борисовича. Але очі його безупинно перебігали з одного чужинця на другого, наче він хотів цим підкреслити, що його слова стосуються всіх. Він говорив жваво, невимушено. Мова його текла плавно, він не підшукував слів. Дмитро Борисович іноді навіть забував про потребу перекласти товаришам, з таким задоволенням слухав він округлі фрази грека.
— Мені дуже приємно, — говорив Роніс, — розповісти про мою роботу мудрим і освіченим чужинцям. Я готовий до послуг і намагатимуся задовольнити всі вимоги моїх шановних співбесідників. Їм, мабуть, цікаво подивитися на видобування руди? Тоді я попросив би їх вирушити зі мною на огляд, під час якого я дам усі потрібні пояснення.
Огляд цей тривав недовго. Мабуть, він цікавив більше, хоч це й може здатися дивним, не Івана Семеновича, а Дмитра Борисовича. Втім, і справді, що могло цікавити досвідченого інженера-геолога в цих старих засобах добування руди? Іван Семенович цікавився тільки напрямками та величиною жил.
Цікавість Дмитра Борисовича була ширшою. Він звертав увагу на кожен молоток, кожну лопату, деталі одягу робітників — на все-все. Ніщо не пройшло повз його увагу. І вже не перший раз Артем чув його зажурене зітхання — весь час однакове й безнадійне:
— Коли б мені фотоапарат!.. Коли б фотоапарат!.. І як це я загубив його в тій проклятій печері!..
Але апарата не було — і Дмитро Борисович готовий був затримуватись біля кожної речі, щоб замалювати її в своїй записній книжці. Артема мучила інша думка: чому ім’я Роніса здається йому таким знайомим? Звідки це?
Тим часом вони повернулися до того місця, де зустрілися з Ронісом. Він розповідав тепер про себе — так само стримано й спокійно, хоч зрідка в його голосі проривався смуток.
— Звичайно, я народився тут. Але ніколи в житті я не забував того, що розповідалося в нашій родині! Я завжди пам’ятатиму це. Мої далекі предки були взяті скіфами в полон в Ольвії під час перемоги скіфів над греками. І скіфські вожді зробили їх рабами! Моїх предків!
Варкан, що неуважно слухав Роніса, підвів голову й посміхнувся:
— А коли б мої предки, Роніс, потрапили в полон до твоїх, як багато інших скіфів, то тоді ви зробили б їх рабами в Ольвії…
Раптом вони перейшли на скіфську мову. Дмитро Борисович використав цю хвилину:
— Звісно, правильно. Цілком ясно, що скіфам, які найчастіше самі потрапляли в полон до греків, жилося значно гірше… Історія, наприклад, пам’ятає безліч повстань серед грецьких рабів. Грецькі багатії жорстоко гнобили своїх рабів, переважно — скіфів. Ще дві тисячі років тому скіфи під проводом раба Савмака повстали проти своїх гнобителів і навіть захопили владу в свої руки. Але греки придушили це повстання з допомогою свого війська, що прибуло з-за моря… Згадати про знамените Боспорське царство, згадати про всі ті колонії греків… про ту ж таки відому Ольвію… Про це чимало цікавого можна розповісти. Колись потім нагадаєте мені, я вам розкажу безліч цікавих речей… Проте наші друзі знов перейшли на грецьку мову. Послухаємо!
Співбесідники сперечалися. Нарешті Варкан гукнув:
— Роніс, я не розумію одного. І ось питаю тебе про це. Скажи, як
