Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

– Ходімо, – сказав Дафу.

Після цієї короткої розмови я пішов за ним уже охочіше. Він міг переконати мене в чому завгодно. Заради нього я підкорився дисципліні, що мала на меті привчити мене поводитись, як лев. Звичайно, я вірив, що можу змінитися; я прагнув перебороти своє колишнє «я»; а щоб досягти цього, людині треба визначити для себе якийсь новий стандарт; іноді їй доводиться й силувати себе, а може, навіть обманювати, якщо в неї нічого не виходить; своєю власного рукою вона малює новий візерунок на давно розмальованому полотні власної долі. Я знав, що лева з мене ніколи не вийде; але, пробуючи перевтілитися в нього, я сподівався чогось навчитися, чогось досягти.

Я не можу дати гарантію, що точно переповів усі думки царя Дафу. Можливо, я перекрутив деякі з них, щоб мені легше було їх засвоїти.

Хай там як, а я слухняно йшов за ним, беззбройний, у вузький кінець хопо. Мабуть, лев прокинувся, бо загонщики, які посувалися милі за три від нас, уже зчинили добрий гармидер. Крики, брязкіт і торохтіння долинали дуже здалеку з посмугованих золотими смугами чагарів. Небесно-голуба сонна спека мерехтіла над нами й навколо нас, і крізь примружені очі я раптом побачив посеред бризок та спалахів сонячного сяйва поміст, що височів над загорожею хопо. Над помостом, настеленим на висоті футів двадцять п’ять-тридцять від поверхні землі, була споруджена стріха з пальмового листя. З помосту звисала лозяна драбина, і цар нетерпляче схопився за цю грубо сплетену, ненадійну річ. Він поліз по ній угору по-матроському, трохи відхиляючись убік, дужими та розміреними ривками підтягуючись усе вище й вище. Перед тим, як устромити голову в лаз, замаскований сухою травою та бурим ликом, він сказав:

– Лізьте до мене, Гендерсоне.

Він присів навпочіпки на помості, щоб потримати для мене драбину, і над його м’язистими коліньми я побачив голову, накриту зібраним у складки капелюхом, на якому красувався разок людських зубів. Хвороба, невідомість і небезпека разом накинулися на мене. Замість відповіді з моїх грудей вихопилося схлипування. Мабуть, воно утворилося в мені ще в далекому дитинстві, бо пролунало оглушливо й піднялося вгору, мов булька з дна Атлантичного океану.

– Що з вами, Гендерсоне? – спитав Дафу.

– Бог його зна.

– Вам зле?

Я похитав низько опущеною головою. Мабуть, рев, який вихопився з мене, розслабив мій організм, випустив назовні все те зайве, що зібралося на самому його дні. І я не захотів тривожити царя в цей знаменний і радісний для нього день.

– Я зараз, величносте, – сказав я.

– Перепочиньте хвилинку, якщо відчуваєте таку потребу.

Він пройшовся помостом під надбудованою над ним повіткою, тоді знову підступив до краю й подивився з-під хисткої споруди вниз.

– Ну? – озвався він.

– Поміст витримає нашу вагу?

– Ну ж бо, Гендерсоне, лізьте сюди, не баріться!

Я вхопився за драбину й почав дертися вгору, ставлячи на кожен щабель обидві ноги. Воїни зі списами стояли й чекали, поки я (сунго) приєднаюся до царя. Потім вони пройшли під драбиною і стали на чатах навкруг закутня хопо. Тут, у самому його кінці, була досить примітивна споруда, що здавалася, проте, цілком надійною. Після того, як на виході проскочить уся інша дичина, перед левом упадуть ґратчасті ворота, і воїни списами заженуть звіра туди, де цар повинен буде зловити його живим і неушкодженим.

По хисткій драбині, яка розгойдувалася під моєю вагою, я таки видерся на поміст, зроблений із позв’язуваних жердин, і сів на ньому. Споруда скидалася на пліт, що плавав на хвилях розпеченого повітря. Я уявив собі, як високо може стрибнути дорослий лев, і мені здалося, що наш поміст піднятий над землею лише на кілька дюймів.

– Оце і є пастка для лева? – спитав я в царя, коли все уважно оглянув.

– Оце вона і є, – підтвердив Дафу.

Як я вже згадував, на помості стояв такий собі курінь із пальмового листя, і я, виглянувши в отвір, побачив, що над хопо висить своєрідна клітка, обтяжена кількома каменями. Вона мала форму дзвона і була сплетена з пругкої й міцної, наче сталевий дріт, лози. Скручена з тієї самої лози линва була пропущена крізь блок, прилаштований на жердині, яка кріпилася до кроквяної ноги даху, збудованого над помостом, а з протилежного кінця була вроблена в скелю, що мала футів десять-дванадцять завширшки. Під верхньою жердиною на рівні помосту проходила нижня, теж закріплена в скелі. На цій нижній жердині, не товщій за мою руку, а може, й тоншій, цар мав балансувати, тримаючи в руці линву, на якій була підвішена клітка-дзвін, щоб, коли лева заженуть у куток хопо, навести на нього отвір клітки. Потім цар відпустить линву, клітка впаде і накриє лева.

– І оце так…

– Що вас непокоїть? – запитав він.

Я не хотів багато говорити на цю тему, та хоч як я боровся зі своїми почуттями, я не міг їх притлумити – навіть у такий день. Було видно, як я змагаюся з ними.

– Тут я зловив Атті, – сказав Дафу.

– Цим самим причандаллям, еге?

– А Гміло зловив тут Суффо…

– Послухайтеся людини, яка… – почав я. – Я знаю, що я не дуже… Але я надзвичайно високої думки про вас, величносте… Я не радив би…

– О, що це з вашим підборіддям, Гендерсоне? Воно у вас сіпається – то вгору, то вниз.

Я прикусив спідню губу. Потім, ретельно вимовляючи кожне слово, сказав:

– Пробачте, величносте. Я радше горло собі перетну, аніж зіпсую вам настрій у такий день. Але хіба, щоб опустити клітку, вам неодмінно треба бігати по жердині?

– Неодмінно.

– А чом би не зробити якось по-іншому? Для вас я ладен на все… Можна приспати звіра… Дати йому наркотик…

– Дякую, Гендерсоне, – сказав Дафу.

Думаю, він поводився зі мною куди ввічливіше, ніж я заслуговував. Дафу не став багатослівно пояснювати мені, що він – цар варірі. Я нагадав собі