Покохай мене - Юлія Бонд

Затиснувши телефон між вухом та плечем, ходжу по квартирі. На ходу збираю речі, перевіряю: чи все я зібрала для сьогоднішньої зйомки.

– Я замовив прогулянку на катері, – каже Данило, ще не знаючи, що цей вечір йому доведеться провести на самоті.

– Не можу, Даню. Вибач.

На тому кінці дроту з'являється тиша.

– Чому? Що знову не так, Насте?

– Все так. Ти не подумай нічого поганого. Просто сьогодні в мене весілля.

– В сенсі?

– Ну… тобто я сьогодні знімаю весілля.

– Це надовго?

– На весь день. Вибач.

– Чому раніше не сказала? – Данило без злості, але я за голосом відчуваю його роздратування.

– Я тупо провтикала.

– Ясно, – цідить крізь зуби Потоцький, а я кусаю щоку зсередини, щоб не сказати йому нічого зайвого.

Я реально забула сказати, що ця субота в мене зайнята, точніше, я настільки загрузла в наших відносинах з ним, що забула про свою роботу. А якби вчасно зазирнула до календаря, то цієї ситуації можна було б уникнути і я не почувала себе так паршиво, як зараз.

– У неділю побачимося, добре?

– Гаразд.

Попрощавшись із Данилом, включаю максимальну швидкість. Розпис на дванадцять, але з молодятами ми домовилися зняти ранок нареченого та нареченої. Тож виїжджати потрібно вже зараз.

Перевіривши фоторюкзак, викликаю таксі та їду до готелю, де відбуватиметься зйомка. Готель класу "люкс", локації просто шикарні. Я тут не вперше, тому вже заздалегідь знаю, як відбуватиметься зйомка.

На першому поверсі мене зустрічає наречений і веде до номера, де на нас давно вже чекає наречена. Я тільки переступаю поріг номера, як ловлю ніздрями знайомий запах чоловічого одеколону. І мені навіть не потрібно концентрувати погляд на чоловікові з камерою, який мелькає за кілька метрів, щоб зрозуміти: з ким сьогодні доведеться працювати в парі.

Знявши з плечей важкий рюкзак, даю собі кілька секунд заспокоїти пульс, що став частішим.

Все добре, Насте. Це ж Сашко, скільки весіль ви зняли разом? Отож. І цього разу все вийде, дарма тільки паніку нагнітаєш.

Наречена привітно усміхається, каже, що їй ще потрібно трохи часу закінчити макіяж.

– Не поспішайте. Я поки зніму процес, – відповідаю нареченій і відходжу в бік, щоб дістати техніку.

Поки стиліст-візажист чаклує над образом нареченої, я з незворушним виразом обличчя відкриваю блискавку на фоторюкзаку. За звичкою протираю спеціальним пензликом лінзу на об'єктиві. У цей момент підходить Сашко. Я змушена підвести голову та зустрітися з ним поглядом.

– Привіт, – натягнуто посміхнувшись, одразу перемикаюся на свій “Нікон”.

– Привіт. От ми й зустрілися, – киваю у відповідь, а Сашко сідає поруч зі мною навпочіпки. Торкається моєї руки, і я здригаюся: – Насте…

– Сашку, не треба.

В очі йому дивлюся, а у самої руки тремтять. Серце очманіло гуркотить у грудях. Не думала, що наша перша зустріч після всього буде такою гострою. У думках я вже давно пошкодувала, що погодилася сходити з Сашком на побачення, а потім ще цілуватися до нього полізла. Просто самотність душила, просто хотілося знову відчути себе коханою.

– Ти так і не зателефонувала, – Сашко більше до мене не торкається, але і вдавати, що все нормально – точно не планує.

Переконавшись, що фотоапарат готовий до роботи, я повертаюсь обличчям до Сашка. Дивлюся на нього не моргаючи.

– Забудьмо про все? Саше, ти добрий друг. Я дуже ціную тебе саме за це.

– Друг, значить? – посміхнувшись, подушкою великого пальця торкається свого підборіддя.

– Так, – мій голос рівний, серце вже не божеволіє.

– Ну добре. Пішли тоді працювати, друже, – на останньому слові Сашко робить особливий акцент, показуючи своє справжнє ставлення.

Та які ми, до біса, друзі? Ніколи ними не були. Працювали разом, так. Подобалися один одному. Тільки не трапилося, адже ми спробували. Так буває у дорослих. Не з усіма виходить побудувати хоч якісь стосунки. Буває, що просто ще не час, а буває – воно тобі не потрібне. У нашому випадку із Сашком – незакриті гештальти. Терпіти його постійні втечі до колишньої дружини – точно не про мене. Та й Сашко навряд чи оцінив би Потоцького, який вічно миготить на горизонті. Отже, все правильно, що не зрослося.

– Ти черевички з кільцем уже знімав? – Запитую я, перемикаючись на роботу.

Сашко відповідає мені крізь зуби, але я й не чекаю на інше. Схоже, дружба у нас була вигадана лише у мене в голові. Ніколи він до мене не ставився як до друга насправді. Зараз я це точно розумію.

***

Плечі болять від утоми, пальці ледве можу відчувати. Поглядаючи на циферблат наручного годинника, я рахую хвилини до завершення весілля. Ведуча обіцяла, що до одинадцятої ночі її програма закінчиться. Зазвичай ми з відеооператором закінчуємо знімати разом із ведучою та музикантом. Але вже початок дванадцятої й ніхто не поспішає.

На телефон надходить повідомлення від Потоцького. Данило пише, що чекає на мене, припаркувався навпроти ресторану. На серці зворушливо. Данило приїхав заради мене. Чекає. Очманіти просто.

Відчуваючи легку ейфорію через Потоцького, я знаходжу в собі сили доопрацювати останні сорок хвилин. З усмішкою у всі тридцять два згортаю техніку, ховаю її в рюкзак. Наречений передає мені залишок гонорару, дякує за роботу.

Попрощавшись із молодятами, йду до виходу. Сашко наздоганяє мене вже на вулиці.

– Насте, почекай, – летить мені в спину, і я обертаюся.

– Так?

– Може, додому тебе провести? Таксі вже викликала?

Качаю головою. Намагаюся стримати посмішку – вже встигла помітити білий “Ровер” з увімкненими фарами.

– Тоді разом поїдемо? – продовжує Сашко.

– Сашу, не поїдемо. Вибач, на мене чекають, – киваю у бік “Ровера”, не хочу знати, що про мене зараз думає Сашко. Тому поспішаю з ним попрощатися і швидким кроком іду геть.

***

Підійшовши ближче до "Ровер" я помічаю Данила. Він стоїть неподалік від машини, курить сигарету та очей не зводить з ресторану. Вуличний ліхтар висвітлює його напружений вираз обличчя, через що мені стає ніяково – з'ясовувати стосунки через Сашка зовсім не хочеться, особливо після недавньої сварки.