Покохай мене - Юлія Бонд

Данило зрозумівши киває.

– Тобі без цукру та молока як завжди?

– Я ж не сказала, що хочу кави.

– Але ти зараз тут. Прийшла з власної волі, – багатозначний погляд, одна брова трохи піднята.

– Хм ... а ми зараз точно про каву?

Данило посміхається, на лівій щоці, як завжди, виступає ямочка:

– Насте, Насте…

– Що?

– Нічого.

Продовжує посміхатися Потоцький, думаючи про щось своє, а мені так цікаво покопатися в його думках: ну ось про що можуть думати мужики, дивлячись на жінку так пильно, та ще й озброївшись своєю фірмовою усмішкою.

За хвилину Данило ставить на стіл дві чашки з кавою, одну посуває до мене. Наче пригадавши, навіщо прийшла, я дістаю з сумочки великої товщини білий конверт, передаю його Данилові.

– Перераховувати не будеш? – У відповідь він хитає головою, я все не вгамовуюсь: – А раптом я тобі не додала кілька сотень або підсунула фальшиві? Не боїшся?

– Ні.

– Чому?

– Довіряю.

– Я б на твоєму місці так сильно не довіряла людям. Як то кажуть, дружба дружбою, а грошики нарізно.

Данило загадково мовчить. І замість відповіді підводиться зі стільця, йде прямо на мене.

У мене все всередині стискається до розміру мікрокрокодила, доки не розумію, що Потоцький просто хотів зачинити в кухні двері та включити витяжку, щоб закурити. Курить він, на відміну від мене, звичайні товсті сигарети, той самий "Парламент", що й десять років тому.

Застигши навпроти вікна, Данило натискає на кнопку запальнички. Закурює.

– Ти так і не сказав, що в тебе з рукою, – не знаю: чому я до нього так причепилася, це ж не моя справа.

– Побився.

– Вирішив згадати старі, добрі часи?

– Довелося.

– Ти якийсь небалакучий сьогодні. Щось трапилося, Даню?

Повернувши голову в мій бік, Данило дивиться на мене. А я не можу на нього не дивитися, хоч і бентежусь. Він ніби спеціально з голим торсом. Всі мої думки плутає, навіть таргани заткнулися, розбігшись по різних куточках.

– Бабуся померла, – тихо каже він і погляд повертає на вікно.

Два слова пронизують мене наскрізь. Я знаю, що означає для Данила його бабуся. Вона все, що в нього було. Вона замінила йому батька та матір.

Відчуваючи, що мушу хоч якось підтримати, я встаю зі стільця і ​​підходжу до Дані. Боягузливо кладу руки на його плечі. Погладжую. А у самої розсип мурашок по всій спині. Ми так близько один до одного.

– Мені дуже шкода.

Він мовчить. Після моїх слів напружується ще більше

– Якщо потрібно, то ти можеш розраховувати на мою допомогу.

Данило тихо зітхає. Цигарку гасить у попільничці.

– Бабусю ще не поховали, а ця сука прийшла зі своїм коханцем за документами на нерухомість. Весь будинок перерили.

Сука – це він про свою недолугу матір, яка покинула його, коли Данилові було лише дванадцять. Батько Дані помер кілька років тому під час виконання службових обов'язків. Він у нього працював у поліції.

– Не треба так про неї. Вона ж мама.

Різко повернувшись до мене обличчям, Данило впивається в мене розгніваним поглядом. В його очах стільки злості та ненависті, він ніби не на мене зараз дивиться, а на неї.

– Вона не мати. Жодна мати в житті не покине свою дитину заради якогось члена, – карбує кожне слово, а мені передається його біль. Хочеться якось його поділити навпіл, але як?

Мовчу. Киваю.

Та що я можу сказати таке, що його заспокоїть? Усі слова будуть неправильними. Ця жінка зробила Данилові дуже боляче. Біль досі живе у його серці, начебто це було вчора. Дитяча психотравма нікуди не зникла, навряд чи колись зникне.

Я не знаю, чим йому допомогти. Напевно, найкраще зараз просто піти.

– Даню, я піду, – не дочекавшись відповіді, обертаюсь, але на зап'ясті стискаються його пальці.

– Залишся, будь ласка, – просить він.

Згрібає мене в оберемок зі спини. До свого торса притискає.

Я дихаю важко. Серце зривається на галоп. А він губами притискається до моєї шиї, цілує вигин. Шепоче, що я потрібна йому. Дуже потрібна.