Покохай мене - Юлія Бонд

– Насте, ні. Все не так. Ти неправильно зрозуміла.

– Це вже неважливо, – беру коробки з піцою, але Саша перегороджує дорогу. Ну що ще?

– Насте, це моя колишня дружина.

– Діти теж колишні?

– Ні, діти нинішні. Блін… заговорила. Мої діти від колишньої дружини.

– Я зрозуміла, Сашко. Іди. На тебе чекають. Колишня дружина та неколишні діти.

– Я тобі потім подзвоню і все поясню, гаразд?

Повернувшись, йду на вихід. Ну, спробуй, може, додзвонишся, якщо в мене буде гарний настрій.

***

Перерахувавши всю валюту, дзвоню Потоцькому на мобільний, говорю, що хочу повернути борг.

– Тобі гроші на карту скинути чи віддати готівкою?

Закусивши губу, чекаю на відповідь. Серце глухо тарабанить по всій грудній клітці. Якщо зараз скаже готівкою, то нам доведеться побачитися. Чи я цього хочу? Десь одна половина мене протестує, а друга… Ой її навіть слухати не хочеться. Вона така небезпечна, і на мене зовсім не схожа.

– Я тобі як гроші давав?

– Готівкою. Отже, хочеш паперові, які шелестять, так?

– Угу, запиши адресу, куди треба привезти.

Потоцький кладе слухавку раніше, ніж я встигаю з ним попрощатися. Дивний якийсь, зовсім небалакучий. Може, щось трапилося?

Від тривожних думок, що моментально спалахнули в голові, хочеться обтруситись як від налиплої вовни на чорні штани. Я за нього не буду хвилюватись, навіть якщо щось там і трапилось.

На мобільний надходить повідомлення. Схоже на домашню адресу. Восьма вечора. Якщо я поїду на таксі, то вже сьогодні зможу закрити всі питання з боргом, а потім повернутися додому та трохи відсвяткувати, що я така молодець, повернула гроші навіть раніше, ніж планувала.

Без грама косметики на обличчі, у звичайних джинсах та майці збираюся вийти з дому, але мене тягне до шафи переодягнутися. Не заганяюсь. Не намагаюся ритися у своїй голові: через що мені не хочеться з'являтися перед Потоцьким у своєму звичному вигляді. Я ж дівчинка, так. Апріорі маю бути красивою, навіть коли просто йду до магазину по хліб.

Раптом дорогою кудись я зустріну того єдиного і буду вся така не при параді? Він же тоді повз мене пройде, не зрозуміє, що все життя шукав саме мене. Схоже на марення? Ой, та пофіг якось. Зате жирні таргани в моїй голові вишикувалися в ряд і аплодують стоячи.

Гарний набір білизни з мереживом. Спідниця коротка. Облягаючий топ. Волосся вільно лежить на плечах.

Макіяж роблю за хвилину: вирівнюю тон улюбленим СС-кремом, на вилиці трохи рум'ян, стрілки на верхню повіку і на губи яскраво-червону помаду. Ну ось. Красуня ж. Як у таку не закохатися?

Викликаю таксі. Поки чекаю на вулиці, прислухаюся до внутрішніх відчуттів. Ух… як хвилююсь. Сьогодні точно станеться щось хороше. Не може ж моя чуйка так нахабно брехати.

Таксі привозить у новий район із сучасних багатоповерхівок. Я тут вперше.

Розрахувавшись за поїздку, виходжу з машини та впевненим кроком рухаюся до під'їзду. На домофоні тисну номер квартири. Чекаю кілька секунд, і двері в під'їзд відчиняються.

Поки їду ліфтом на шістнадцятий поверх, встигаю зробити кілька селфі в кабінці та опублікувати в "Інсті" пост: “Будь щасливий цієї миті. Ця мить і є твоє життя. Омар Хайям”.

Зараз я щаслива, так. Тому що віддаю гроші, які позичила рік тому. Це означає, що все було недаремно. Я потягла руки до сонця, наблизилася до своєї мрії впритул, і не обпеклася. Адже могла все життя прожити сіро і нудно: мріючи, але боячись ризикнути, як живе більшість людей. Дуже пишаюся своєю сміливістю та рішучістю. Поки інші ходять на ненависну роботу, живуть від зарплати до зарплати, я кайфую. В мене є моя студія. Моє дитя. Кохання всього життя, якщо не більше.

Завмерши навпроти квартири з номером сімдесят вісім, заношу кулак. Стукаю. Можна було натиснути на дзвінок, але я не знаю: працює він чи ні.

Клацає замок, двері відчиняються і голос Дані: "Заходь".

Боягузливо потягнувши ручку дверей на себе, входжу до квартири. Ще на порозі в очі впадає розкішна обстановка. Погляд прямує на сходи. Дворівнева квартира? Дуже круто, так.

– Даню, ти тут? Я гроші принесла, – кричу, і мій голос розноситься луною.

Переступаючи з ноги на ногу, оглядаюся.

Квартира тільки після ремонту. Меблів мінімум, зате все інше просто в ідеалі. Паркетна підлога. Стіни виконані декоративною штукатуркою, малюнок такий цікавий – щось дизайнерське. Багаторівнева підвісна стеля з матовою поверхнею.

Зайнята розгляданням інтер'єру, не помічаю Потоцького, який щойно наблизився.

– Каву будеш? – Запитує він, а я від несподіванки ледве не хапаюсь за серце.

Даня посміхається, бачачи мою реакцію. А я очей не можу відірвати від його голого до пояса тіла. Чорт би його забрав... Не можна ж бути таким ідеальним у свої тридцять два? Міг би за десять років, що ми знайомі, хоч трохи розжиріти, наїсти собі пивний живіт, а не старанно працювати у спортзалі, відточуючи кожен м'яз.

– А це що? – хмурюсь, наткнувшись поглядом на перев'язану білим бинтом руку: починаючи від зап'ястя і закінчуючи пальцями.

– Дрібниця.

Повернувшись, Потоцький повільно рухається всередину квартири. У мене не залишається іншого вибору, як швидко зняти босоніжки та піти за Данилом.

– Як це дрібниця? – кажу навздогін, але Данило ледве може чути – він уже давно зник з поля зору.

Потрапляю на кухню. Потоцький повернутий до мене спиною, чаклує біля кавової машини. Дивлячись на м'язи, які перекочуються по спині, я мимоволі ковтаю. Цікаво: на дотик вони такі ж тверді, як здаються?

Данило різко обертається, застає мене зненацька. А я вся така не при ділах руки ховаю за спиною, пальці зчіплюю між собою в замок.

– Красива. У тебе сьогодні побачення? – Його очі стріляють у мене без зупинки, змушують соромитися.

– Ні, просто захотілося зробити гарну фотку в "Інсті". Заради неї довелося постаратися.