Покохай мене - Юлія Бонд

Втікши від Потоцького, повертаюся до зали ресторану. Ігнорую шалений стукіт серця і ніби нічого не трапилось непомітно під столом переплітаю наші з Сашком пальці в замок. У відповідь Саша притискається губами до моєї скроні.

Поруч із ним я заспокоююсь. Все ок. Ніхто нічого не зрозумів. Я зараз ще трохи вип'ю шампанського і про все забуду.

– Наллєш? – Киваю Саші на порожній келих, з нетерпінням чекаю, поки він його наповнить.

Потоцький входить до зали. Демонстративно сідає навпроти. Вдаю, що мені немає до нього жодної справи. П'ю холодне шампанське.

Від пильного погляду Данила хочеться сповзти по стільцю вниз і сховатись під столом, а ще краще кудись втекти якомога далі.

Ні, я розумію, що насправді ми з Потоцьким ніколи не були друзями. Просто десять років тримали дистанцію. Але тепер, коли вони з Людою розлучаються, Данило рушить до всіх чортів так звану френдзону, яка у нас з’явилася за довгі роки.

Я намагаюся не заганятися. Не думати про це, але не виходить. Цей незакритий гештальт всю душу мені навиворіт вивертає. Тому що насправді я нічого не забула, впевнена – він також. У минулому нам було разом добре, зараз може бути не гірше, тільки я більше нічого не хочу.

– Потанцюємо? – Пропоную Саші та коли він погоджується, міцно тримаю його за руку. Нехай тільки не відпускає, інакше я без нього пропаду – нутром відчуваю.

Зайнявши місце посеред імпровізованого танцмайданчика в центрі зали, я кладу долоні на плечі друга. Рухаю стегнами у такт музики.

– Мені здалося чи той мужик на тебе якось дивно коситься? – каже Сашко, нахилившись до мого вуха. Вдаю, що не розумію, про кого він. – Той, що навпроти сидів.

Стиснувши щелепи, шумно видихаю через ніс.

Лайно. Якщо Сашко помітив пронизливий погляд Потоцького, то могли помітити й інші друзі. А вони, на відміну від Сашка, більш догадливі.

– Я йому гроші винна. Рік тому зайняла на відкриття фотостудії, ніяк не віддам.

– Тоді зрозуміло, чому він так вирячився. Я звичайно не олігарх, але можу допомогти, якщо треба. Про яку суму йде мова?

– Не питай. Багато.

– Скільки, Насте?

Хитаю головою. Руки на шиї Сашка зчіплюю в замок.

– Не скажу. Краще поцілуй мене.

– Тут? – Саша озирається.

– Так. Прямо зараз.

Не залишивши Сашкові жодного шансу, я сама тягнуся до його губ. Кінцем язика штовхаюсь у рот.

Очі заплющені. Вії тремтять, а внизу живота розливається тепло.

Схвильовано цілую Сашка і прагну більшого. Мені життєво необхідно відчути себе коханою. Адже мене ніхто давно не кохав. Так, щоб коліна тремтіли. Щоб збивалося дихання і щоб протяжний стогін виривався з грудей.

Чорт забирай… Я просто хочу бути коханою.

Сашко відгукується з усією пристрастю. Його долоні плавно ковзають моєю талією, затримуються на сідницях. Відчувши ерекцію друга, розумію, нам треба зупинитись. Дурна була ідея цілуватися на очах у всіх, як якісь малолітки. Але з іншого боку, можливо, так Потоцький зрозуміє, що йому зі мною нічого не світить.

Усміхаюся, перериваючи наш поцілунок. Розплющивши очі, дивлюся на Сашка. У його сірих очах можна потонути. І чому я раніше не давала Санькові шансу стати до мене ближче?

***

Від запальних танців болять ноги. Кивнувши Віці, що мені потрібно трохи відійти в жіночу кімнату, щоб освіжити обличчя, підходжу до столу, де залишила свою сумочку і йду до вбиральні.

Через товсті стіни вбиральні нечутно музику. Я впираюся долонями в мармурову стільницю для раковини, дивлюся на себе в дзеркало. Груди здіймаються при кожному вдиху, зіниці очей розширені. Здається, я переборщила з алкоголем.

Відкривши в крані воду, підставляю долоні під прохолодні струмені. Торкаюся шиї та зони декольте. Гелікоптери в голові підвищують свої оберти, ноги підкошуються. А я посміхаюся своєму зображенню, пальцем веду по дзеркалу, малюю серце.

У сумочці вібрує мобільний. Це Сашко втратив мене з поля зору.

– Насте, мені потрібно терміново поїхати, - каже друг і я чую шум, який поступово стихає на задньому фоні. – Ти не образишся?

– Все нормально. Я без образ.

– Точно? В мене форс-мажор.

– Та без проблем, Сашко. Не турбуйся.

Насилу посміхаюся, хоч Сашко цього й не бачить, просто за багато років самотності посмішка прилипла до мене, як шкідлива звичка. Я посміхаюся всьому на зло, бо так морально легше не відчувати себе нікчемністю.

Ткнувши на червону слухавку на екрані мобільного, кладу телефон у сумку.

Ось і все, Насте. Вкотре не склалося. Але чому, вгадаєш? Правильно. Просто ти не створена для серйозних стосунків. Та кому нахрен здався твій багатий внутрішній світ, широка душа? Якщо з тобою не хочуть дружити, то тебе хочуть просто трахнути. Визнай це вже нарешті. І перестань чекати від людей більше, ніж вони можуть тобі дати.

Привівши себе в порядок, повертаюся до зали. Музика стала набагато тихішою, танцмайданчик спорожнів. Деякі друзі починають збиратися додому, викликають таксі.

Через двадцять хвилин у ресторані ми залишаємось лише втрьох: я, Олесь та Потоцький. Олесь сидить у конкретних дровах, уткнувшись мордою у стіл. Данило намагається його розбудити. Олесь бурчить у відповідь щось безглузде, розмахує руками. Коли Данило підіймає його зі стільця, з кишені Олеся випадає мобільний і падає на підлогу.

– Насте, допоможи, – просить Потоцький і я опускаюся навпочіпки, руками нишпорю під столом, поки не знаходжу телефон.

Опинившись утрьох на вулиці, Данило ледве не тягне на себе Олеся. На стоянці Даня запихає Олексія у свій "Ровер" на заднє сидіння, а мені командує сісти попереду, поряд з ним. Потоцький єдиний, хто сьогодні не пив алкоголь. На відміну від усіх друзів Даня взагалі рідко п'є, тому дуже часто вранці після чергового сабантую він нам усім розповідає, що виробляли, бувши п’яними.

Сівши на сидіння, пристібаюсь ременем безпеки. Нервую, коли довбаний карабін не хоче зачинятися. Помітивши мої хиткі спроби, Данило розвертається корпусом праворуч і, наблизившись до мене впритул, допомагає пристебнути ремінь.