Юджи - Ірина Муза

Я не стала більше ставити запитань, тим більше Кадмус ясно дав зрозуміти, що він більше не налаштований на розмову. Ми знову рушили в дорогу. Я розмірковувала над тим, як мені бути далі, а Кадмус більше не говорив зі мною.

Десь за пів години ми вийшли на галявину, за нею вже проглядалися дахи будинків. Кадмус різко зупинився і серйозно подивився на мене.

- Далі ми полетимо, гадаю, я достатньо відновився, щоб підняти нас двох! - і перш, ніж я встигла відкрити рота і поставити цілком логічне запитання, Кадмус заплющив очі, щось швидко пробурмотів, потім грюкнув у долоні. Після цього він на моїх очах немов злився з повітрям, звідки не візьмись подув сильний вечір, моя сукня здіймалася вгору і мені доводилося притримувати її. Буквально за кілька секунд я почала бачити перед собою вихор, який щомиті збільшувався в розмірах і почав насуватися на мене, я злякалася і зі страху заплющила долоньками очі, бо розуміла, що якимось чином усе це робить Кадмус.

Схоже вихор набрав достатньо сили, бо повільно почав рухатися на мене. Я застигла на місці. Мені було до нестями страшно. Я сильніше заплющила долоньками очі й приготувалася до зіткнення. Дедалі сильніше відчувала сильний порив вітру, поки не зрозуміла, що весь цей вихор пройшов крізь мене. Коли я обернулася, то встигла помітити, як Кадмуса викинуло з цього вихору і він перекрутився навколо своєї осі принаймні разів зо два, перш ніж його ноги торкнулися землі.

- Якого біса? - поставив голосно він запитання, я, звісно ж, не змогла відповісти на його запитання, бо сама мало чого розуміла щодо цього.

Кадмус зосередився і ще старанніше став читати своє заклинання, цього разу навіть швидше на вихор перетворився. АЛЕ далі все повторилося. Величезний вихор пройшов крізь мене, я відчувала лише вітер, а коли оберталася, то помічала Кадмуса, який цього разу все-таки впав.

Кадмус пробував ще рази три, але все повторювалося. Він зібрався зробити це ще раз, але цього разу вже не витримала я.

- Кадмус, зачекай! Хіба ти не бачиш, що щоб ти там не робив, у тебе це не виходить! - це ж треба бути таким упертим...

- Не виходить! Моє заклинання на тебе не діє, і я не можу зрозуміти чому! - навіть якось із роздратуванням пояснює він, а мені то що....

- Без магії шлях до мого дому дуже неблизький. - приречено видихнув він, але схоже вже змирився. - Встигнути б до темряви... - А далі ми почали прямувати до поселень, а мені було цікаво, які тут у людей будинки і наскільки тут все розвинене.

Ми підійшли до околиці села, і Кадмус зупинився, став ритися в себе в кардигані в кишенях, щось там знайшов і простягнув мені. Це був якийсь незрозумілий для мене шматок тканини.

- Це, звісно, не хустка, але тобі це потрібно. Твоє волосся приверне занадто багато уваги, сховай його! - і візуально він ще раз вказав на той незрозумілий шматок тканини. Не знаю, що це було, але воно явно не було призначене для таких цілей. Я простягнула його річ йому назад, ледве стримала емоцію огиди, адже хустка була забруднена незрозуміло в чому. Складалося враження, що він нею взуття від бруду витирав. Як він узагалі міг таке запропонувати? Мабуть, моє волосся справді надто багато уваги приверне...

- Дякую, звісно, але в мене є своя хустинка! - добре, що я кинула у свою невеличку сумочку цю хустинку, думала ввечері накинути її на плечі, і ось як вона мені знадобилася. Дістала хустку, розгорнула і пов'язала її на своїй голові так, щоб повністю сховати волосся, для мене це було просто супер незвично...

- Чудово, - усміхнувся Кадмус, мабуть задоволений результатом, а потім знову швидким кроком кинувся вперед. Я ледве встигала за ним. Знову довелося двома руками тримати поділ своєї сукні. Тепер уже просто не хотіла його забруднити.

І ось нарешті я побачила тутешні поселення. Я очікувала гіршого, але на перший погляд усе було не так погано. Усі будинки тут були двоповерхові, і здебільшого кожна невеличка діляночка була схожа на наш середньостатистичний заміський будинок.

Ще я нарешті побачила людей, кожен перехожий чоловік, побачивши Кадмуса, кивав йому низько схиливши голову. Мабуть так люди віталися з магами. Люди все одно дивилися на мене, гадаю тепер виною всьому була моя сукня, це незвично яскравий колір для такої зовнішності. Я помітила, що колірна гама тут зазвичай похмура, тут переважають чорні, сірі, бежеві та коричневі кольори.

Я ледве встигала за Кадмусом і вже зібралася покликати його, як він зупинився лише на хвилину, я встигла лише наздогнати його і порівнятися з ним, як він знову рушив уперед.

- Зачекай тут, я зараз... дістану нам транспорт, бо йти ми так можемо дуже довго, а я, знаєш, відвик уже від таких пересувань.

Не знаю, скільки минуло часу, але Кадмус нарешті вийшов до найпомітнішого будинку з усіх, що ми бачили. Ми з ним зайшли в будинок і мені ввічливо запропонували почекати Кадмуса в саду. Провела мене, мабуть, служниця, вона була в темно-коричневій сукні до підлоги, волосся зібране ззаду в тугий хвіст. На вигляд ще зовсім молода. Що найцікавіше в очі вона мені жодного разу не подивилася, та чорт, вона взагалі намагається не дивитися на моє обличчя. Старанно відводить свій погляд. Може тут так прийнято? Я практично нічого не знаю про цей світ, крім того, що розповів мені цей маг.

- Якщо вам що-небудь знадобитися, я буду неподалік. - тоненьким голоском заговорила дівчина і я ледь почула її. Дівчина знітилася, низько вклонилася і швидкими кроками пішла до входу. Вона залишилася стояти біля дверей, через які ми зайшли. Я одразу подумала, що вона, напевно, залишилася, щоб спостерігати за мною, або слуги тут настільки покірні, що чекають будь-якої миті команди від того, кому вони служать. Чомусь я більше схиляюся до другого варіанта.

- Ніколь! Ми йдемо! - Кадмус різко відчинив двері і, промовивши це, навіть не став чекати мене, знову пішов кудись! Чудово і куди? Я поспіхом покинула сад і вийшла на вулицю, сподіваючись там виявити все-таки мого супутника. А там побачила зазвичай карету з кіньми. Кадмус уже чекав на мене з відчиненими дверима. Не побачивши нікого, крім свого знайомого мага, я мовчки поспішила в карету, мій супутник зайняв місце навпроти мене. Віддав вказівки кучеру, і ми одразу вирушили в дорогу, щоправда коні відразу набрали швидкість. Тупіт копит був занадто гучний.