Юджи - Ірина Муза
- У мене таке відчуття зараз, що я перебуваю десь в іншому світі. Лейли, Володарі, верховні... це що взагалі таке? Де ми взагалі перебуваємо, ти хто такий, і що з тобою було? - знову зупинилася я на місці й трохи прикрикнула, мене почала напружувати вся ця ситуація, тим паче що його пояснення мене заводили в ще більший глухий кут.
- Що відбувається врешті-решт! - видихнувши вже спокійніше вимовила я, а незнайомець ще пильніше став мене розглядати
- Отже, ви не верховна? Просто Лейла? - мружачись запитує він мене.
- Ну по-вашому може і лейла, а так, я звичайна дівчина! Звати мене, до речі, Ніколь, - спокійніше заговорила я, незнайомець злегка хитнувся, прикривши очі, потім швидко заморгав і з серйозним обличчям рушив далі, знову швидким кроком, мені довелося майже бігти за ним. І зараз почуваюся справді принцесою. Довелося знову, як під час втечі, схопивши двома руками поділ своєї сукні мчати за хлопцем.
- Мене звати Кадмус, із клану Бронів - магів повітря. - представився він, а в мене ледь щелепа не відвисла... це стає схоже на якусь казку.
- Магів повітря? Почекай... ти що маг?
- Я син старшого мага Другого узбережжя. - моєму здивуванню не було меж, я мало не спіткнулася...
- Послухай, не міг би ти так не бігти, у мене, знаєш, взуття не призначене для прогулянок лісом.
- Не можу, мої сили закінчуються, і поки ми в магічному лісі, я використовую магію захисту... Ось, до речі, чому я сумніваюся в твоїх словах... Ти зараз ідеш і вільно ступаєш на землю, на відміну від мене. Мені довелося накласти заклинання на своє взуття, щоб ліс знову не поглинув мене. На тебе ж, або не діє магія цього лісу, або ти настільки сильна, що вона тебе ніяк не чіпляє. - Схоже, я починаю звикати до того, що нормального діалогу в мене з цим Кадмусом не вийде, усе, що він каже, буде мене шокувати.
Але, не можу не погодитися з тим, що все, що сталося зі мною після того, як я зустріла цього хлопця, звичайними речами не назвеш. Голова моя, до речі, постійно болить, але, здається, я вже звикла до цього болю, мене значно більше цікавить усе те, що скаже цей хлопець.
- Ти говориш якісь дивні речі, маги... магічний ліс... слухай... а може ти під кайфом? - припускаю я... Ні, ну реально... це повна нісенітниця. Я зараз що, маю повірити в магів і магічний світ?
- Нам потрібно дістатися до тієї гори. За нею закінчується магічний ліс і починається нейтральні луки. Я зможу трохи перевести дух. - ігнорує він мої слова і далі просто мовчки прямує у своєму напрямку.
Ми йшли, напевно, хвилин 15 мовчки. Та й я в такому поспіху не поспішала ставити нові запитання. Хотілося вже й справді перепочити.
Минуло ще трохи часу. Ми обійшли ту гору, на яку він вказував, і Кадмус знову щось прошепотів, його взуття перестало мерехтіти. Він знову мало не впав, забарився кілька секунд і продовжив знову шлях уже не таким швидким кроком. Не знаю скільки ми за часом ще йшли, але омріяну зупинку ми зробили лише біля невеликого водоспаду. Кадмус почав щось шепотіти, його зіниці були сірими в цей момент. Видовище було моторошним. Після свого бурмотіння він заплющив очі і грюкнув у долоні, потік сильного вітру блискавично розповсюдився усюди, наче вибух, після цього Кадмус розплющив очі, але одразу ж звалився на землю. Свідомості він не втратив, але був на межі. Я спочатку хотіла підбігти допомогти, але оскільки хлопець прийшов до тями і вже зручніше сів на землі, я не стала поспішати. Лише підійшла ближче і хотіла сісти, як Кадмус мене зупинив.
- Почекай! - Кадмус зняв свій коричневий кардиган і постелив його біля себе. Дуже навіть чемно. Я акуратно підігнула поділ своєї сукні та присіла на запропоновану річ.
- У нас є трохи часу, я поставив вітряний захист, це має нас ненадовго приховати, але мої сили вичерпуються, тож мені треба трохи перепочити... А поки що я хотів би знати, хто ти все-таки така? - гарне запитання
- Я вже казала, мене звати Ніколь, звичайна середньостатистична дівчина. - пояснюю я
- Звичайна? Може вже досить? - підняв він запитально брову
- Що вистачить? Я кажу тобі правду! Кілька годин тому я дізналася, що мій хлопець-кобель, зраджував мені направо і наліво. Я порвала з ним і на вечірку його друзів не поїхала, вирішила повернутися в місто, але на шляху мені зустрілися відморозки, я тікала від них через ліс, перечепилася і шкереберть покотилася в якусь яму, прийшла до тями, почала шукати дорогу і побачила тебе. Усе! І те, що ти мені розповідаєш, для мене не зрозуміло.
- У яму впала кажеш... Де ти живеш? - жмурячись запитує він
- У Прінстоні штат Нью Джерсі, а що?
- Вперше чую. І назви ці нетипові для наших земель. - відповідає Кадмус
- Добре, а де тоді ми зараз перебуваємо? - ставлю я запитання
- Усі ці землі Мікенії, поділені на два узбережжя, належать Володареві. Хоча давним-давно землі ці були розділені між кланами. Володар захопив обидва узбережжя і можна сказати, що його влада тепер поширилася всюди, по всій землі. Хоча є й нейтральні території, такі як ось ця, наприклад. - чергова шокована інформація для мене.
- Мікенія? Ніколи не чула про таку країну чи державу...- пояснюю я свій вираз обличчя
- Я не знаю, що таке це твоя "країна" і "держава", але всі ми, і маги, і люди, мешкаємо в Мікенії вже кілька століть, її межі до кінця так і не звідані до кінця. Думаю, що навіть Володар не знає її кордонів. - пояснює він, а я все більше дивуюсь
- Це якийсь сон! Я точно не сплю? - озвучую в голос, а Кадмус пильно на мене дивиться і мовчить уже кілька хвилин.
- Якою магією ти володієш? Ти маг Землі? - після довгого мовчання запитує він
- Ніякої! У моєму світі немає магії і все, що на неї схоже, це лише ілюзія або обман.
- Як довго ти падала? - одразу ж після моєї відповіді поставив ще одне запитання Кадмус
- Ой не знаю, але мені здалося, що занадто довго, як для звичайної ями, до того ж я ще й свідомість втратила. - Кадмус відвернувся від мене, продовжуючи щось старанно роздумувати.
