Юджи - Ірина Муза

Просто перший раз потрапила в таку ситуацію... так і хочеться сказати, що всі мужики козли!!!

Весь цей час іду в протилежний бік, але відчуваю йти мені так ще дуже довго. Ми їхали машиною двадцять хвилин на досить-таки великій швидкості. На вулиці вже давно темно. Усередині мене стало зароджуватися нехороше передчуття. Я, до речі, по дорозі, так і не зустріла жодної машини.

З кожною хвилиною, мені ставало не по собі. Ось іду я така вся вбрана. Ніжно блакитна сукня в грецькому стилі, зі шлейфом, оголювала половину моєї спини і вигідно підкреслювала мої груди. А з білими рукавичками під сукню, я виглядала як принцеса, ще й волосся розпустила. Тільки ось зараз мене стало пробирати тремтіння. Ставало прохолодно. І порожня дорога мене стала напружувати.

Телефон беру в руки кожні п'ять хвилин, але все без толку, немає зв'язку.

Ось нарешті попереду мене бачу вогні. Наближається машина. Голосно грає музика. Такий самий джип як і, тепер уже, у колишнього мого Дейва. Машина зупинилася, і музика стала грати тихіше. Відчинилося вікно у водія, і він зараз з посмішкою дивився на мене. Оглянув мене з ніг до голови, повернувся в салон і щось сказав, потім знову повернувся до мене, а я помітила, як двері з усіх боків відчинилися і з машини вилізли четверо хлопців, включно з водієм.

- Ви мені не допоможете... - почала я озвучувати своє прохання допомогти дістатися до найближчого поселення, щоб викликати таксі, але запнулася, коли розгледіла, що всі четверо хлопців дивилися на мене з неприхованою хтивістю, один навіть прикусив губу.

- Звісно солоденька, ми з величезним задоволенням тобі допоможемо, правда хлопці? - глузливо окинув своїх друзів водій, і став робити кроки в мій бік, я одразу ж позадкувала назад. Ось зараз мені стало по-справжньому страшно. Вони й не приховували своїх намірів. Усі четверо стали повільно йти в мій бік. Я зірвалася і розвернувшись від дороги кинулася в ліс бігти. Адреналін у моїй крові додавав мені енергії, і я бігла не озираючись і з жахом чула, що ці відморозки біжать за мною.

Вони щось мені кричали, закликаючи зупинитися, адже вони все одно мене наздоженуть. А я міцно тримала поділ своєї сукні, щоб не зачепитися за гілки та коріння, бігла щодуху, якнайдалі не розбираючи дороги. У якийсь момент я все ж таки заткнулася і стрімголов покотилася в звідки не візьмись величезну яму. І здавалося мені, що я надто довго падаю.

Голоси хлопців, що гналися за мною, різко зникли, я навіть звуки природи чути перестала. Переді мною була цілковита порожнеча і темрява, я не бачила і не чула нічого навколо. Було настільки темно, що, заплющивши й розплющивши очі, я не бачила різниці. Страх і безвихідь скували моє тіло, і я навіть не зрозуміла, в який момент мій розум відключився.

Пробудження було не з приємних. Голова розколювалася просто жахливо. Себе я виявила на землі в лісі, сукня, на подив, не постраждала, лише невелика зелена пляма від трави, але вона майже не помітна. Та й зі мною все в принципі добре, якщо не брати до уваги голови, яка страшенно боліла, немов у лещатах затиснута. Раніше ніколи не стикалася з таким головним болем. Щось немов давило на мене.

Потрібно переключитися. І перше, що я зробила, дістала мобільний. Прекрасно. Просто чудово. Одинадцята ранку, я так довго ніколи не дозволяла собі валятися в ліжку. А тут на землі так довго спала, звісно, це все пояснює...

Зі зв'язком тут повний аут. Якщо на дорозі була хоч одна антена, то тут повний нуль, потрібно, напевно, відключити телефон, інакше моя батарея так довго не витримає. А тепер найголовніше. Хотілося б знати, де я, власне, перебуваю. Ці думки дають мені змогу відволіктися від головного болю, що постійно ниє. Потрібно зосередитися на своєму порятунку з цього місця.

Ось уже півгодини йду без зупинки вперед, сподіваючись знайти хоч якесь поселення. Можливо село. Мені потрібна хоч якась цивілізація.

Хоч я одна зараз, але мене все не полишає почуття занепокоєння. Мені якось моторошно тут. Особливо коли я зрозуміла, що цей ліс дуже дивний. Тут не чути жодного звуку, ні шелесту листя, ні голосу птахів, жодного руху, навіть гілки не тріщать під моїми ногами. Суцільна тиша. Хіба це не моторошно? Ой відчуваю я нутром, щось тут не так. Дуже дивний ліс...

Попереду мене невелика галявина і я різко зупинилася на місці, коли побачила в самому центрі людину. Він був у неприродній позі, на колінах нахилившись убік і зависнувши так у повітрі. Здавалося, він ось-ось упаде, але цього так і не відбувалося. Набралася рішучості і все-таки стала підходити ближче. Все ж таки це перша людина, що зустрілася мені за такий довгий час.

Коли я підійшла ближче, то ще більше була шокована. Хлопець, що зараз був переді мною, наче застиг у цій неприродній позі. Я навіть не наважувалася хоч щось сказати зараз. Вираз його обличчя застиг у здивуванні, ніби він побачив щось, здивувався і так і застиг.

- З вами все гаразд? - усе ж таки вирішила я запитати. Може він під якимось наркотиком... Бачила я в інтернеті як люди застигають в одній позі під дією якогось наркотику.

- Гей? - помахала я перед його обличчям рукою, але це, як і раніше, нічого не принесло мені. Він навіть не моргає. Очі його всі червоні, полопалися капіляри, мабуть. Доторкатися до нього я не наважилася... та й вигляд він мав якось дивний... Одягнений був як якийсь граф. Довгий коричневий кардиган із високим коміром по шию. У тон штани і, на вигляд, дуже старе взуття, але, зізнатися, в гарному стані. На обличчя молодий, років так 23-25 десь. Симпатичний. Може, це один з учасників тієї костюмованої вечірки, вже дуже вбрання його схоже. Напевно, це так і є... тільки от що з ним таке?

Поки стояла мовчки й думала, голова моя заболіла сильніше, ніж раніше, ніби хтось у ній дірку робив голкою. Поступово наростаючий біль. Я схопилася за голову і з мене вирвався больовий стогін, не в силах стояти, опустилася на коліна прямо перед цим хлопцем. Різко розплющила очі й офігела. Я зараз побачила в хлопця на грудях якусь мітку. І мені здалося, щось на межі фантастики, коли краще придивившись, я побачила, як у цю мітку були спрямовані тисячі тонких ниток, що переливаються, увесь цей клубок був оповитий навколо більш товстою ниткою білого кольору, я чітко бачила його кінець, за який мені дуже хотілося потягнути. Я довго боролася з бажанням це зробити. Не знала і боялася того, що може статися.