Вибрані твори - Антон Павлович Чехов
— Добре діло! — сказав Пантелій. — Жінка нічого… Це бог благословив….
— Молода жінка дома спить, а він по степу шалається, — засміявся Кирюха. — Дивак!
Костянтин, наче його вщипнули за найболючіше місце, стрепенувся, засміявся, спалахнув…
— Та, господи, нема її дома! — сказав він, швидко виймаючи з рота ложку й оглядаючи всіх радісно і здивовано. — Нема! Поїхала до матері на два дні! їй-богу, вона поїхала, а я як нежонатий…
Костянтин махнув рукою й покрутив головою; він хотів собі думати, але радість, якою світилося його обличчя, заважала йому. Він, наче йому незручно було сидіти, прибрав іншої пози, засміявся й знову махнув рукою. Совісно було виявляти перед чужими людьми свої приємні думки, але в той же час нестримно хотілось поділитися радістю.
— Поїхала в Демидове до матері! — сказав він, червоніючи й перекладаючи на інше місце рушницю. — Завтра повернеться… Сказала, що до обіду назад буде.
— А тобі нудно? — спитав Димов.
— Та господи, а то ж як? Без року тиждень, як оженився, а вона поїхала… Га? Ух, та й моторна ж, побий мене бог. Там така хороша та славна, така реготуха та співуха, просто тобі порох! З нею голова ходором ходить, а без неї ось немов загубив щось, як дурень по степу ходжу. Від самого обіду ходжу, хоч гвалт кричи.
Костянтин протер очі, подивився на вогонь і засміявся.
— Любиш, значить… — сказав Пантелій.
— Там така хороша та славна, — повторив Костянтин, не слухаючи, — така хазяйка, умна та розумна, що іншої такої з простого роду у всій губернії не знайти. Поїхала… А нудьгує ж, я зна-аю! Знаю, сороку! Сказала, що завтра до обіду повернеться… Але ж яка історія! — майже крикнув Костянтин, раптом беручи тоном вище і змінюючи позу. — Тепер любить і нудьгує, а от не хотіла за мене виходити!
— Та ти їж! — сказав Кирюха.
— Не хотіла за мене виходити! — сказав далі Костянтин, не слухаючи. — Три роки з нею бився! Побачив я її на ярмарку в Калачику, полюбив до смерті, хоч на шибеницю лізь… Я в Рівному, вона в Демидовому, одне від одного за двадцять п’ять верст, і нема ніякої моєї змоги! Посилаю до неї сватів, а вона: не хочу! Ох, ти, сороко! Я вже її і так, і отак, і сережки, і пряників, і меду півпуда — не хочу! От тут і візьми. Воно, якщо поміркувати, то яка я їй пара? Вона молода, гарна, з порохом, а я старий, скоро тридцять років буде, та й вродливий дуже: борода широка — цвяхом, лице чисте — все в гулях. Де ж мені з нею рівнятися! Хіба от тільки, що заможно живемо, але ж і вони, Вахраменки, добре живуть. Три пари волів і двох наймитів держать. Полюбив, братця, і очманів… Не сплю, не їм, у голові думки і такий дурман, що не доведи господи! Хочеться її побачити, а вона в Демидовому… І що ж ви думаєте? Побий мене бог, не брешу, разів зо три на тиждень туди пішки ходив, щоб на неї подивитися. Роботу покинув! Таке затьмарення найшло, що навіть у наймити в Демидове хотів піти, щоб, значить, до неї ближче. Замучився! Мати ворожку кликала, батько разів з десять бити брався. Ну, три роки промучився і вже був так вирішив: будь ти тричі анафема, піду до міста і в візники… Значить, не судилось! На великодньому тижні пішов я до Демидового останній разочок на неї глянути…
Костянтин відкинув назад голову й зайшовся таким дрібним веселим сміхом, начебто оце тільки дуже хитро Обдурив когось.
— Дивлюся, вона з парубками коло річки, — казав він далі. — Взяла мене злість..! Відкликав я її набік і, може, цілу годину їй усякі слова… Покохала! Три роки не кохала, а за слова покохала!..
— А які слова? — спитав Димов.
— Слова? І не пам’ятаю… Хіба ж запам’ятаєш? Тоді, як вода з жолоба, без перепочинку: та-та-та-та! А тепер жодного слова не вимовлю… Ну, і пішла за мене… Поїхала, тепер, сорока, до матері, а я ось без неї по степу. Не можу дома сидіти. Несила мені!
Костянтин незграбно визволив з-під себе ноги, розлігся на землі й підпер голову кулаками, потім підвівся і знову сів. Усі тепер чудово розуміли, що це був закоханий і щасливий чоловік, щасливий до болю; його, усмішка, очі і кожен рух виявляли томливе щастя. Він не знаходив собі місця і не знав, якої прибрати пози і що робити, щоб не знемагати від рясноти приємних думок. Виливши перед чужими людьми свою душу, він, нарешті, сів спокійно і, дивлячись на вогонь, задумався.
При цій щасливій людині всім стало нудно і теж захотілося щастя. Всі задумались. Димов підвівся, тихо пройшовся біля багаття, і по ході, по рухах його лопаток видно було, що він тужив і нудьгував. Він постояв, подивився на Костянтина і сів.
А багаття вже згасало. Світло вже не миготіло, і червона пляма звузилась, потьмарилась… І що швидше догоряв вогонь, то яснішою ставала місячна ніч. Тепер уже видно було шлях на всю його широчінь, паки, голоблі, коней, що ярували; на тому боці невиразно вимальовувався другий хрест…
Димов підпер щоку рукою і тихо заспівав якоїсь жалібної пісні. Костянтин сонно усміхнувся й підтягнув йому тоненьким голоском. Поспівали вони з півхвилини й замовкли. Омелян стрепенувся, засовав ліктями й заворушив пальцями.
— Братця! — сказав він благально. — Давайте заспіваймо якої-небудь божественної!
Сльози проступили в нього на очах.
— Братця! — повторив він, притискаючи руку до серця. — Давайте заспіваємо що-небудь божественне!
— Я не вмію, — сказав Костянтин.
Всі відмовились; тоді Омелян заспівав сам. Він замахав обома руками,
