Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

не боюсь померти, а, каже, страшно сирітські гроші загубити…» Що тут скажеш робити? Ворота замкнені, нікуди не виїхати, ні вийти… Якби паркан, через паркан перелізти можна, а то двір критий… «Ну, кажу, купче, ти не лякайся, а молись богу. Може, господь не захоче сиріт кривдити. Зоставайся, кажу, наче й не знаєш нічого, а я тим часом, може, і придумаю щось…» Гаразд… Помолився я богу, і напутив мене бог на розум… Виліз я на свій тарантас і тихенько… тихенько, щоб ніхто не чув, став висмикувати солому в стрісі, зробив дірку та й виліз на той бік. На той бік… Потім стрибнув я з стріхи й побіг шляхом скільки духу. Біг я, біг, замучився зовсім… Може, верст із п’ять пробіг одним духом, або й більше… Хвалити бога, бачу — стоїть село. Підбіг я до хати, почав стукати у вікно: «Православні, кажу, так і так, мовляв, не дайте християнську душу занапастити…» Побудив усіх… Зібралися мужики й пішли зі мною… Хто з мотузком, хто з дрюччям, хто з вилами… Виламали ми ото в заїзді ворота і зараз же до підвалу… А розбійники ножики вже нагострили і зібралися купця різати. Забрали їх мужики усіх до одного, пов’язали і повели до начальства. Купець їм на радощах три сотні пожертвував, а мені п’ять лобанчиків дав і ім’я моє в поминання собі записав. Кажуть, потім у підвалі кісток людських знайшли силу-силенну. Кісток, еге ж… Вони, значить, грабували людей, а потім закопували, щоб слідів не було… Ну, потім їх у Моршанському через катів карали…

Пантелій скінчив оповідання й оглянув своїх слухачів. Вони мовчали й дивилися на нього. Вода вже кипіла, і Стьопка здіймав піну.

— А сало готове? — спитав його пошепки Кирюха.

— Зажди трошки… Зараз.

Стьопка, не спускаючи очей з Пантелія і ніби боячись, щоб той не почав без нього оповідати, побіг до возів; скоро він вернувся з невеличкою дерев’яною мискою й почав терти в ній свиняче сало.

— Їхав я другим разом, теж з купцем… — казав далі Пантелій, як і перше, півголосом і не кліпаючи очима, — Звали його, як зараз пам’ятаю, Петро Григорович. Хороша була людина… купець той… Зупинились ми таким самим манером у заїзді… Він у кімнатці, я коло коней… Хазяї, чоловік і жінка, люди начебто й хороші, ласкаві, наймити теж немов нічого, а тільки, братця, не можу спати, чує моє серце! Чує, та й. годі. І ворота відчинені, і людей кругом багато, а все начебто страшно, не по собі. Всі давно позасинали, вже зовсім ніч, скоро вставати треба, а я сам-один лежу в себе в кибитці і очей не заплющую, немов сич якийсь. Тільки, братця, оте саме, чую: туп! туп! туп! Хтось до кибитки підкрадається. Висовую голову, дивлюся — стоїть жінка в самій сорочці, боса… «Чого тобі, кажу, молодичко?» А вона вся труситься, оте саме, лиця на ній нема… «Вставай, каже, добрий чоловіче! Біда… Хазяї лихе задумали… Хочуть твого купця порішити. Сама, каже, чула, як хазяїн з хазяйкою шепотілися…» Ну, недарма серце боліло! «А хто трі сама?» — питаю. «А я, каже, їхня кухарка…» Добре… Виліз я з кибитки й пішов до купця. Розбудив його та й кажу: «Так і так, кажу, Петре Григоровичу, діло не зовсім чисте… Встигнеш, ваша статечність, виспатись, а тепер, поки є час, одягайся, кажу, та, поки живі й здорові, тікаймо далі від гріха…» Тільки-но він став одягатися, коли двері відчинилися і — здрастуйте… Дивлюсь — царице небесна! — входять до нас у кімнату хазяїн з хазяйкою та три наймити. Значить, і наймитів підговорили… Грошей у купця багато, то от, мовляв, поділимо… У всіх п’ятьох у руках по ножику довгому… По ножику, еге… Замкнув хазяїн на замок двері та й каже: «Моліться, подорожні, богу… А коли, каже, кричати будете, то й помолитися не дамо перед смертю…» Де вже тут кричати? Нам від жаху й дух забило, не до крику тут… Купець заплакав та й каже: «Православні! Ви, каже, порішили мене вбити, бо на мої гроші поласились. Хай уже так і буде, не я перший, не я останній; багато вже нашого брата купця по заїздах вирізано. Але за що ж, каже, братця православні, мого візника вбивати? Яка йому потреба за мої гроші муки приймати?» І так ото жалісно говорить! А хазяїн йому: «Коли, каже, ми його живого залишимо, то він перший на нас докаже. Однаково, каже, що одного вбити, що двох. Сім гріхів, одна покута… Моліться богу — та й край, а розмовляти нема чого!» Поставали ми з купцем рядочком, навколішки, заплакали та й давай богу молитись. Він діток своїх згадує, а я тоді ще молодий був, жити хотів… Дивимось на образи, молимось, та так жалісно, що й тепер сльоза проймає… А хазяйка, молодиця б то, дивиться на нас та й каже: «Ви ж каже, добрі люди, не поминайте нас на тім світі лихом і не благайте бога на нашу голову, бо це ми через злидні». Молились ми, молились, плакали, плакали, а бог нас і почув. Зглянувся, значить… У самий раз, коли хазяїн купця за бороду взяв, щоб, значить, ножиком його по шиї різонути, раптом хтось як-ак стукне знадвору у віконце! Всі ми так і присіли, а хазяїнові й руки опустилися… Постукав хтось у віконце та як закричить: «Петре Григоровичу, кричить, ти тут? Збирайся, поїдемо!» Бачать хазяї, що по купця приїхали, злякалися та давай бог ноги… А ми швидше надвір, запрягли та — тільки нас і бачили.

— Хто ж то в віконце стукав? — спитав Димов.

— У віконце? Мабуть, угодник божий або ангел. Бо окрім нього нікому. Коли ми виїхали з двору, на вулиці жодної людини не було… Боже діло!

Пантелій розповів іще дещо, і в усіх його оповіданнях однаково відігравали роль «довгі ножики» і однаково почувалася вигадка. Чи то чув він ці оповідання від кого-небудь іншого, чи сам склав їх у далекому минулому і потім, коли пам’ять ослабла, поплутав пережите з вигадкою і вже не вмів відрізняти одно від одного? Все може бути, та дивно те, що тепер і всю дорогу він, коли доводилося розповідати, віддавав