Вибрані твори - Антон Павлович Чехов
Згадавши про батька, Димов перестав їсти і нахмурився. Він спідлоба оглянув товаришів і спинив свій погляд на Єгорушці.
— Ти, нехристе, скинь шапку! — сказав він грубо. — Хіба ж можна в шапці їсти? А ще й пан!
Єгорушка скинув шапку і не сказав ні слова, але вже не добирав смаку в куліші і не чув, як оступилися за нього Пантелій і Вася. У грудях його важко заворушилась злоба на бешкетника, і він вирішив хоч би там що зробити йому яке-небудь зло.
По обіді всі подалися до возів і полягали в холодку.
— Діду, скоро ми поїдемо? — спитав Єгорушка Пантелія.
— Коли бог дасть, тоді й поїдемо… Зараз не поїдеш, жарко… Ох, господи, твоя воля, владичице… Лягай, хлопче!
Незабаром з-під возів почулося хропіння. Єгорушка хотів був знову піти на село, але подумав, позіхнув кілька разів і ліг поряд з старим.
VI
Валка цілий день простояла біля річки й рушила з місця тоді, коли сідало сонце.
Знов Єгорушка лежав на паці вовни, віз тихо рипів і погойдувався, внизу йшов Пантелій, притупував ногами, ляскав себе по стегнах і щось бурмотів; у повітрі, як і вчора, стрекотала степова музика.
Єгорушка лежав на спині і, заклавши руки під голову, дивився вгору на небо. Він бачив, як зайнялася вечірня зоря, як потім вона згасала; ангели-хранителі, затуляючи обрій своїми золотими крилами, розташовувалися на ніч; день минув щасливо, настала тиха, щаслива ніч, і вони могли спокійно сидіти в себе дома на небі… Бачив Єгорушка, як поволі темніло небо і спускалася на землю мла, як засвітилися одна по одній зорі.
… Коли довго, не відриваючи очей, дивишся на глибоке небо, то чомусь думки і душа зливаються в усвідомлення самотності. Починаєш почувати себе непоправно самотнім, і все те, що вважав раніше близьким і рідним, стає безмежно далеким і байдужим. Зорі, що дивляться з неба вже тисячі років, саме незрозуміле небо й імла, байдужі до короткого життя людини, _коли залишаєшся з ними віч-на-віч і стараєшся збагнути їх зміст, гнітять душу своїм мовчанням; спадає на думку та самотність, яка чекає кожного з нас у могилі, і суть життя уявляється розпачливою, жахливою…
Єгорушка думав про бабусю, яка спить тепер на кладовищі під вишневими деревами; він згадав, як вона лежала в труні з мідними п’ятаками на очах, як потім її накрили віком і опустили в могилу; пригадалось йому і глухе гупання грудок землі об віко… Він уявив собі бабусю в тісній і темній домовині, всіма покинуту і безпорадну. Його уява малювала, як бабуся раптом прокидається і, не розуміючи, де вона, стукає у віко, кличе на допомогу і, кінець кінцем, знемігшись від жаху, знову вмирає. Уявив він мертвими матусю, о. Христофора, графиню Драницьку, Соломона. Але хоч як він намагався уявити себе самого в темній могилі, далеко від дому, покинутим, безпорадним і мертвим, це не вдавалося йому; особисто для себе він не допускав можливості вмерти і почував, що ніколи не вмре…
А Пантелій, якому пора вже було вмирати, ішов унизу й робив переклик своїм думкам.
— Нічого… хороші пани… — бурмотів він. — Повезли хлопчину в науку, а як він там, не чути про те… В Слов’яносербську, кажу, нема такого закладу, щоб до великого розуму доводити… Нема, це правда… А хлопчина хороший, нічого… Виросте, батькові буде помагати. Ти, Єгорію, тепер маленький, а станеш великим, батька-матір годуватимеш. Так від бога заведено… Шануй батька свого і матір свою… У мене в самого були дітки, та погоріли… І жінка згоріла, і дітки… Це правда, проти водохреща вночі зайнялася хата… Мене дома не було, я до Орла їздив. До Орла… Марія вискочила на вулицю, та згадала, що діти в хаті сплять, побігла назад і згоріла з дітками… Так… Другого дня самі тільки кісточки знайшли.
Близько опівночі підводчики і Єгорушка знову сиділи навколо невеликого багаття. Поки розгорявся бур’ян, Кирюха і Вася ходили по воду кудись у балочку; вони зникли в темряві, але весь час чути було, як вони брязкотіли відрами і розмовляли; значить, балочка була недалеко. Світло від багаття лежало на землі великою миготливою плямою; хоч і світив місяць, але за червоною плямою все здавалося непроглядно чорним. Підводчикам світло било в очі, і вони бачили тільки частину великого шляху; в темряві ледве помітно, ніби гори невизначеної форми, окреслювалися вози з паками і коні. За двадцять кроків від багаття, на межі шляху з полем, стояв дерев’яний могильний хрест, похилений набік. Єгорушка, коли ще не горіло багаття і можна було бачити далеко, помітив, що зовсім такий самий старий, похилений хрест стояв по другий бік великого шляху.
Повернувшись з водою, Кирюха і Вася налили повний казан і приладнали його на вогні. Стьопка з щербатою ложкою в руках сів на своє місце в диму коло казана і, задумливо дивлячись на воду, став дожидати, коли з’явиться піна. Пантелій і Омелян сиділи поряд, мовчали і про