Вибрані твори - Антон Павлович Чехов
— Свят, свят, свят… — шепотів він.
Раптом над самою головою його з страшним, оглушливим тріском розламалося небо; він нагнувся й затаїв дух, чекаючи, коли йому на потилицю і спину посипляться уламки… Очі його мимоволі розплющились, і він побачив, як на його пальцях, мокрих рукавах і струмочках, що бігли з рогожі, на паці і внизу на землі спалахнуло і разів з п’ять мигнуло сліпучо-гостре світло. Розлігся новий удар, такий самий сильний і жахливий. Небо вже не гриміло, не гуркотіло, а обзивалося сухими, тріскучими і схожими на тріск сухого дерева звуками. «Тррах! тах, тах! тах!» — виразно рубав грім, котився по небу, спотикався і де-небудь коло передніх возів або далеко позаду валився зі злобним, уривчастим — «трра!».
Раніше блискавки були тільки страшні, а при такому громі вони здавалися зловісними. Їхнє чаклунське світло пробивалося крізь заплющені повіки і холодом розливалося по всьому тілу. Що зробити, щоб не бачити їх? Єгорушка вирішив повернутись обличчям назад. Обережно, начебто боячись, що за ним стежать, він став рачки і, сковзаючись долонями по мокрій паці, повернувся назад. «Трах, тах! тах!» — полинуло над його головою, впало під віз і розірвалося — «ррра!».
Очі знову мимоволі розплющились, і Єгорушка побачив нову небезпеку: за возом ішли три страшенні велетні з довгими списами. Блискавка мигнула на вістрях їх списів і дуже виразно освітила їхні постаті. То були люди надзвичайно великі, з закритими обличчями, похиленими головами і з важкою ходою. Вони здавалися сумними й похмурими, зануреними в роздум. Може, ішли вони 8а валкою не для того, щоб наробити шкоди, а все-таки в їх близькості було щось жахливе.
Єгорушка швидко обернувся вперед і, тремтячи всім тілом, закричав:
— Пантелію! Діду! «Трах, тах! тах!» — відповіло йому небо.
Він розплющив очі, щоб подивитися, чи тут підводчики. Блискавка мигнула в двох місцях і освітила шлях до самої далини, всю валку і всіх підводчиків. По шляху бігли струмки і стрибали бульки. Пантелій ступав коло воза, його високий капелюх і плечі були накриті невеличкою рогожею; постать не виявляла ні страху, ні неспокою, начебто він оглух від грому й осліп від блискавки.
— Діду, велетні! — крикнув до нього Єгорушка, плачучи.
Але дід не чув. Далі йшов Омелян. Цей був укритий великою рогожею з голови до ніг і мав тепер форму трикутника. Вася, нічим не вкритий, ступав так само дерев’яно, як завжди, високо підіймаючи ноги і не згинаючи колін. У сяйві блискавки здавалося, що валка не рухалась і підводчики застигли, що у Васі задубіла піднята нога…
Єгорушка ще покликав діда. Не добившись відповіді, він сів нерухомо і вже не чекав, коли все скінчиться. Він був певен, що цю ж хвилину його вб’є грім, що очі мимоволі розплющаться і він побачить страшних велетнів. І він уже не хрестився, не кликав діда, не думав про матір, а тільки ціпенів від холоду і певності, що гроза ніколи не скінчиться.
Але раптом почулися голоси.
— Єгоргію, та ти спиш, чи що? — гукнув унизу Пантелій. — Злазь! Оглух, дурненький!..
— Оце-то гроза! — сказав якийсь незнайомий бас і крякнув так, начебто випив добру склянку горілки.
Єгорушка розплющив очі. Внизу коло воза стояли Пантелій, трикутник Омелян і велетні. Останні були тепер набагато нижчі на зріст і, коли придивився до них Єгорушка, виявилися звичайними селянами, які тримали на плечах не списи, а залізні вила. В проміжку між Пантелієм і трикутником світилося вікно невисокої хати. Значить, валка стояла в селі. Єгорушка скинув з себе рогожку, узяв клунок і швидко зліз з воза. Тепер, коли близько розмовляли люди і світилося вікно, йому вже не було страшно, хоч грім гуркотів, як і раніше, і блискавка розтинала все небо.
— Гроза хороша, нічого… — бурмотів Пантелій. — Слава богу… Ніжки трошки розм’якли від дощику, воно й нічого… Зліз, Єгорию? Ну, іди до хати… Нічого…
— Свят, свят, свят… — просипів Омелян. — Безпремінно де-небудь ударило… Ви тутешні? — спитав він велетнів.
— Ні, з Глинова… Ми глиновські. У панів Платерів працюємо.
— Молотите, чи що?
— Усяке. Поки що пшеницю збираємо. А блискавка яка, блискавка! Давно такої грози не було…
Єгорушка ввійшов до хати. Його зустріла худа, горбата баба з гострим підборіддям. Вона тримала в руках лойову свічку, жмурилася й протяжно зітхала.
— Грозу яку бог послав! — говорила вона. — А наші в степу ночують, ото натерпляться сердешні! Роздягайся, хлопчику, роздягайся…
Тремтячи від холоду й гидливо щулячись, Єгорушка стягнув з себе промокле пальто, потім широко розставив руки і ноги й довго не рухався. Кожен найменший рух викликав у нього неприємне відчуття мокроти і холоду. Рукава і спина на сорочці були мокрі, штани прилипли до ніг, з голови текло…
— Чого ж, хлопчику, розкарякою отак стояти? — сказала баба. — Іди сідай!
Розставивши широко ноги, Єгорушка підійшов до стола й сів на лаві біля чиєїсь голови. Голова заворушилася, пустила носом струмок повітря, пожувала й заспокоїлась. Від голови вздовж лави тягся горб, вкритий кожухом. Це спала якась жінка.
Баба, зітхаючи, вийшла і скоро повернулася з кавуном і динею.
— Їж, синку! Більше частувати нема чим… — сказала вона, позіхаючи, потім пошпорталась у столі й дістала звідти довгий гострий ножик, дуже схожий на ті ножі, якими в заїздах розбійники ріжуть купців. — Їж, синку!
