Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

Єгорушку теж, як і всіх, опанувала нудьга. Він пішов до свого воза, забрався на паку і ліг. Дивився він на небо і думав про щасливого Костянтина та його дружину. Навіщо люди женяться? До чого на цьому світі жінки? Єгорушка ставив собі невиразні запитання і думав, що чоловікові, напевне, добре, коли біля нього завжди живе ласкава, весела і гарна жінка. Спала йому чомусь на думку графиня Драницька, і він подумав, що з такою жінкою, мабуть, дуже приємно жити; він, чого доброго, з охотою одружився б з нею, якби це не було так соромно. Він згадав її брови, зіниці, коляску, годинник з вершником… Тиха, тепла ніч спускалася на нього й шепотіла йому щось на вухо, а йому здавалося, що це та вродлива жінка схиляється над ним, з усмішкою дивиться на нього і хоче поцілувати…

Від вогнища лишилося тільки два маленьких червоних вічка, що ставали все менші й менші. Підводчики і Костянтин сиділи коло них, темні, нерухомі, і здавалося, що їх тепер було значно більше, ніж раніше. Обидва хрести однаково було видно, і далеко-далеко, десь на великому шляху, світився червоний вогник — теж, мабуть, хто-небудь варив куліш.

— «Наша матушка Расія всєму свєту га-ла-ва!» — заспівав раптом диким голосом Кирюха, захлинувся й замовк. Степова луна підхопила його голос, понесла, і здавалося, що степом на важких колесах помчала сама дурість.

— Пора їхати! — сказав Пантелій. — Вставай, хлопці!

Поки запрягали, Костянтин ходив коло підвід і захоплювався своєю дружиною.

— Прощавайте, братця! — гукнув він, коли валка рушила. — Спасибі вам за хліб, за сіль! А я знову піду на вогонь. Несила мені!

І він незабаром зник в імлі, і довго було чути, як він ступав туди, де світився вогник, щоб розповісти чужим людям про своє щастя.

Коли другого дня прокинувся Єгорушка, був ранній ранок; сонце ще не сходило. Валка стояла. Якийсь чоловік у білому кашкеті і в костюмі з дешевої сірої матерії, сидячи на козацькому жеребчику, біля самого переднього воза розмовляв про щось з Димовим і Кирюхою. Попереду, версти за дві від валки, біліли довгі, невисокі комори і хатки під черепицею; біля хаток не видно було ні дворів, ні дерев.

— Діду, яке це село? — спитав Єгорушка.

— Це, молодчику, вірменські хутори, — відповів Пантелій. — Тут вірмени живуть. Люди нічого собі… вірмени б то.

Чоловік у сірому скінчив розмову з Димовим і Кирюхою, осадив свого жеребчика й подивився на хутори.

— Отакі діла, подумаєш! — зітхнув Пантелій, теж дивлячись на хутори і щулячись від ранкового холоду. — Послав він чоловіка на хутор по якийсь папір, а той не їде. Стьопу послати б!

— Діду, а хто це? — спитав Єгорушка.

— Варламов.

Боже мій! Єгорушка швидко схопився, став на коліна й подивився на білий кашкет. В малорослому сірому чоловічку, взутому у великі чоботи, що сидить на негарній конячці і розмовляє з мужиками в такий час, коли всі порядні люди сплять, важко було впізнати таємничого, невловного Варламова, якого всі шукають, який завжди «кружляє» і має грошей куди більше, ніж графиня Драницька.

— Нічого, хороша людина… — говорив Пантелій, давлячись на хутори. — Дай боже здоров’я, славний пан, Варламов тобто, Семен Олександрович… На таких людях, брат, земля держиться… Це правда… Півні ще не співають, а він уже на ногах… Інший би спав або дома з гостями тара-бари-роздобари, а він цілий день по степу… Кружляє… Цей уже не пропустить діла… Hi-і! Це молодчина…

Варламов не спускав очей з хутора і про щось говорив; жеребчик нетерпляче переступав з ноги на йогу.

— Семене Олександровичу, — крикнув Пантелій, скидаючи капелюха, — дозвольте Стьопку послати! Омеляне, гукни, щоб Стьопку послали!

Та ось нарешті від хутора відділився верхівець. Дуже подавшись набік і махаючи над головою нагаєм, наче джигітуючи й бажаючи здивувати всіх своєю сміливою їздою, він з швидкістю птаха полетів до валки.

— Це, мабуть, його об’їждчик. — сказав Пантелій. — У нього їх, об’їждчиків тобто, чоловіка зо сто, чи й більше.

Порівнявшись з переднім возом, верхівець осадив коня і, скинувши шапку, подав Варламову якусь книжку. Варламов вийняв з книжки кілька папірців, прочитав їх і крикнув:

— А де ж записка Іванчука?

Верхівець узяв назад книжку, переглянув папірці й знизав плечима; він став говорити про щось, мабуть, виправдувався і просив дозволу поїхати ще раз на хутори. Жеребчик враз заворушився так, начебто Варламов став важчим. Варламов теж заворушився.

— Геть! — крикнув він сердито і замахнувся на верхівця нагаєм.

Потім він повернув коня назад і, розглядаючи в книжці папери, поїхав повільно вздовж валки. Коли він під’їздив до заднього воза, Єгорушка напружив свій зір, щоб якнайкраще розглянути його. Варламов був уже старий. Обличчя його з невеликою сивою борідкою, просте російське засмагле обличчя, було червоне, мокре від роси і вкрите синіми жилочками; воно виявляло таку саму ділову сухість, як і обличчя Івана Івановича, той самий діловий фанатизм. Та все-таки яка різниця почувалася між ним і Іваном Івановичем! У дядька Кузьмичова поряд з діловою сухістю завжди були на обличчі турбота й страх, що він не знайде Варламова, спізниться, прогавить добру ціну; нічого такого, властивого людям маленьким і залежним, не було помітно ні на обличчі, ні в поставі Варламова. Ця людина сама створювала ціни, нікого не шукала і ні від кого не залежала; хоч яка звичайна була його, зовнішність, але у всьому, навіть у манері тримати нагая, почувалася свідомість сили і звичної влади над степом.