Вибрані твори - Антон Павлович Чехов
Проїжджаючи повз Єгорушку, він не глянув на нього; тільки жеребчик вшанував Єгорушку своєю увагою й подивився на нього великими дурними очима, та й то байдуже. Пантелій поклоиився Варламову, той помітив це і, не відриваючи очей від папірців, сказав, гаркавлячи:
— Здгастуй, стагий!
Розмова Варламова з верхівцем і замах нагаєм, як видно, справили на всю валку гнітюче враження. У всіх були серйозні обличчя. Верхівець, спантеличений гнівом сильної людини, без — шапки, попустивши повіддя, стояв коло переднього воза, мовчав і начебто не вірив, що для нього так погано почався день.
— Крутий старик… — бурмотів Пантелій. — Біда, який крутий! А нічого, хороша людина… Не скривдить задарма… Нічого…
Переглянувши папери, Варламов засунув книжку в кишеню; жеребчик, наче зрозумівши його думки, не дожидаючи наказу, здригнувся й понісся великим шляхом.
VII
І наступної ночі підводчики робили перепочинок і варили куліш. Цим разом з самого початку у всьому дочувалась якась невиразна туга. Було душно; всі багато пили і ніяк не могли: вгамувати спраги. Місяць зійшов дуже червоний і похмурий, наче хворий; зорі теж хмурились, імла, була густіша, далина мутніша. Природа начебто передчувала щось і мліла.
Коло багаття вже не було вчорашньої жвавості й розмов. Всі нудьгували й говорили мляво і знехотя. Пантелій тільки зітхав, нарікав на ноги і раз у раз заводив розмову про наглу смерть.
Димов лежав на животі, мовчав і жував соломинку; вираз обличчя в нього був гидливий, наче від соломинки негарно тхнуло, злий і втомлений… Вася скаржився, що йому ломить щелепу, і пророкував негоду; Омелян не махав руками, а сидів нерухомо і похмуро дивився на вогонь. Нудьгував і Єгорушка. Повільна їзда втомила його, а від денної спеки в нього боліла голова.
Коли зварився куліш, Димов з нудьги став чіплятися до товаришів.
— Розсівся, цабе, і перший лізе з ложкою! — сказав він, дивлячись із злобою на Омеляна. — Жадібний! Так і пнеться першим до казана сісти. Півчим був, то вже він думає, що пан! Багато вас таких півчих на битому шляху жебрає!.
— Та ти чого причепився? — спитав Омелян, теж дивлячись на нього із злобою.
— А того, що не сунься перший до казана. Не дуже кирпу задирай!
— Дурень, та й годі, — просипів Омелян.
Знаючи з досвіду, чим найчастіше кінчаються такі розмови, Пантелій і Вася втрутилися і стали умовляти Димова не сваритися даремно.
— Півчий… — не вгамовувався бешкетник, зневажливо усміхаючись. — Отак кожний може співати. Сиди собі під церквою на паперті та й співай: «Подайте милостиньку, Христа ради!» Ех, ви!
Омелян промовчав. Димова його мовчанка тільки роздратувала. Він ще з більшою ненавистю подивився на колишнього півчого і сказав:
— Не хочеться тільки зв’язуватись, а то б я тобі показав, як кирпу гнути!
— Та чого ти до мене причепився, мазепо? — спалахнув Омелян. — Я тебе займаю?
— Як ти на мене сказав? — спитав Димов випростуючись, і очі його налилися кров’ю. — Як? Я мазепа? Еге? То ось же тобі! Іди, шукай!
Димов вихопив з рук Омеляна ложку й шпурнув її далеко набік. Кирюха, Вася і Стьопка схопились і побігли шукати її, а Омелян благально і запитливо вп’явся очима в Пантелія. Обличчя його раптом зробилось маленьким, зморщилося, заморгало, і колишній півчий заплакав, як дитина.
Єгорушка, що давно вже ненавидів Димова, відчув, як у повітрі відразу стало нестерпно душно, як вогонь від багаття палив обличчя; йому захотілося швидше бігти до валки, в темряву, але лихі, нудьгуючі очі бешкетника тягли його до себе. Палко бажаючи сказати що-небудь надзвичайно образливе, він ступив до Димова, й промовив задихаючись:
— Ти найгірший з усіх! Я тебе терпіти не можу!
Після цього треба було б бігти до валки, а він ніяк не міг зрушити з місця і говорив далі:
— На тому світі ти горітимеш у пеклі! Я Іванові Івановичу пожаліюся! Ти не смієш ображати Омеляна!
— Теж, скажи, будь ласка! — усміхнувся Димов. — Порося всяке, ще молоко на губах не обсохло, вказувати пнеться. А якщо за вухо?
Єгорушка відчув, що дихати вже нічим; він — ніколи з ним цього не було раніше — враз затремтів усім тілом, затупав ногами і закричав пронизливо:
— Бийте його! Бийте його!
Сльози бризнули в нього з очей; йому стало соромно, і він, похитуючись, побіг до валки. Яке враження справив його крик, він не бачив. Лежачи на паці вовни і плачучи, він совав руками й ногами і шептав:
— Мамо! Мамо!
І ці люди, і тіні навколо вогнища, і темні паки, і далека блискавка, що кожної хвилини мигтіла вдалині, — все тепер здавалося йому відлюдним і страшним. Він жахався й розпачливо питав себе, як це й чого потрапив він до невідомої землі, в компанію страшних мужиків? Де тепер дядько, о. Христофор і Дениско? Чому вони так довго не їдуть? Чи не забули вони про нього? Від думки, що його забуто й покинуто напризволяще, йому ставало холодно і так моторошно, що він кілька разів поривався сплигнути з паки і прожогом, не оглядаючись, побігти назад шляхом, але згадка про темні, похмурі хрести, які неодмінно зустрінуться йому по Дорозі, і блискавка, що мигтіла вдалині, зупиняли його… І тільки коли він шепотів: «Мамо, мамо!» — йому ставало начебто легше;..
Мабуть, і підводчикам було моторошно. Після того як Єгорушка