Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу
Анна. Жінка, я бачу, попри всі свої хиби, все ж таки чогось вас навчила.
Дон Жуан. Вона зробила більше: вона розтлумачила мені всі інші науки. Ах, друзі мої, коли вперше впали всі перепони, — яке то було для мене приголомшливе прозріння! Я сподівався безумства, сп’яніння, всіх ілюзій юнацьких, мрій кохання. Та ба! Ніколи думки мої не були тверезіші, а критика моя нещадніша. Жодна ревнива суперниця моєї коханки ніколи не бачила всіх її хиб ясніше за мене. Я не помилявся: я взяв її без жодних наркотиків.
Анна. Але все ж таки, ви її взяли!
Дон Жуан. У цьому й було моє прозріння. До того моменту я ніколи не переставав відчувати, що я сам собі пан; ніколи цілком свідомо не робив жодного кроку без того, щоб мій розум не обміркував його і ухвалив. Я прийшов до висновку, що в мене на першому місці розум, що я — мислитель! Я повторював слова божевільного філософа: «Я мислю, отже, я існую». А жінка навчила мене казати: «Я існую, отже, я мислю». А також: «Я міг би думати більш, отже, я міг би бути чимось кращим».
Статуя. Це надзвичайно абстрактно й метафізично, Жуане. Коли б ви були конкретнішим і убирали свої викриття в форму цікавих анекдотів про ваші любовні пригоди, то було б легше слідкувати за вашими думками.
Дон Жуан. Ач! Що мені ще додати? Хіба ж ви не розумієте, що коли я був віч-на-віч з жінкою, кожна фібра мого ясного критичного мозку спонукувала мене милувати її й рятувати себе. Моя мораль казала «не треба», моя совість казала «не треба». Моє лицарське ставлення до неї й жаль казали «не треба». Моє чуття самоохорони казало «не треба». Мій слух, витончений тисячами пісень і симфоній, мій зір, загострений тисячами малюнків і картин, нещадно дробили й розкладали її голос, обличчя, — усе, усе. Я ловив риси зрадницької її схожости з батьком і матір’ю, які говорили мені, на що за тридцять років обернеться її врода. Усміх її вуст показав мені блиск золотої коронки на порохнявому зубі. Я відчув гострі пахощі різноманітної парфумерії. В цю фатальну мить одлетіли від мене видіння моїх поетичних мрій, які малювали мені рай з істотою безсмертною, завжди юною й витвореною із слонової кістки й коралів. Я пригадав свої мрії і марно старався зберегти ілюзії; але тепер я бачив у них лише пусту химеру. Судження моє не затуманювалося, і мій мозок раз у раз казав мені: «Не треба». І в ту мить, коли я добирав належних слів, щоб сказати «прости»,— життя хапало мене й кидало в її обійми, як моряк кидає рибу в дзьоб морського птаха.
Статуя. Ви могли б просто піти від неї, Жуане, без цих довгих і зайвих роздумувань. Ви подібні до всіх розумних людей: розуму в вас більш, ніж вам потрібно,— ви зловживаєте ним.
Диявол. І цей досвід, сеньйоре Дон Жуане, не зробив вас щасливішим?
Дон Жуан. Щасливішим? Ні! Але мудрішим — так. Та мить уперше відкрила мені очі на себе самого, а через мене й на весь світ. Я побачив, які марні всі спроби ставити будь-які умови непереможній силі життя, проповідувати розсудливість, розбірність, чесноти, честь, безневинність.
Анна. Дон Жуане! Кожне слово проти безневинности звучить мені образою.
Дон Жуан. Я нічого не кажу, сеньйоро, проти вашої безневинности, як скоро вона набрала форми дружини й дванадцятьох дітей. Нічого більшого ви не могли б зробити, навіть коли б ви були найрозпуснішою жінкою.
Анна. Я могла б мати дванадцятьох чоловіків і жодної дитини, ось що я могла б зробити, Жуане! І дозвольте сказати вам, що це було не байдуже для землі, що її населення я збільшувала.
Статуя. Браво, Анно! Жуане, ви розбиті, осоромлені, знищені.
Дон Жуан. Ні. Щоправда, ця різниця — різниця дуже істотна, згоджуюсь, що Анна у самісіньке око вцілила. Але це не стосується ані кохання, ні чистоти, ні навіть вірности, бо дванадцятеро дітей від дванадцятьох різних чоловіків ще краще, мабуть, поповнили б населення землі. Припустіть, що мій друг Октавій вмер, коли вам було тридцять років. Удовою ви б не залишилися: для цього ви були занадто гарні. Припустіть, що Октавіїв наступник умер би, коли б вам було сорок, і ви все ще були надзвичайно гарною, а жінка, яка вже мала двох чоловіків, неодмінно піде заміж втретє за першої-ліпшої нагоди. Дванадцятеро законних дітей від трьох батьків — у цьому немає нічого неможливого, і цього громадська думка не засуджує. Адже така жінка менш порушує право, ніж бідна дівчина, яку ми, звичайно, викидаємо на вулицю за те, що вона народила одну незаконну дитину. А чи відважитесь ви сказати, що вона менш собі дозволяє?
Анна. Вона менш доброчесна. А з мене цього досить. Дон Жуан. У такому разі, що є доброчесність, як не профспілка одружених? Придивімося до фактів, люба Анно. Сила життєва поважає шлюб лише тому, що він, так би мовити, страхує більшу кількість дітей і забезпечує кращий догляд за ними. Бо нашій цій честі, чистоті й усім іншим моральним фікціям він нічого не дає. Шлюб — найрозпусніше з усіх людських установлень.
Анна. Жуане!
Статуя (протестуючи). От тобі й на!..
Дон Жуан (рішуче). Повторюю — найрозпусніше з людських установлень, і в цьому й полягає секрет його популярности. І жінка, що шукає собі чоловіка, — найбезсовісніший з усіх хижаків. Змішування шлюбу з мораллю більш псувало совість людства, ніж усяка інша помилка. Не обурюйтесь, Анно! Ви краще за нас усіх знаєте, що шлюб є лише пастка з принадою удаваних ідеальностей і оманних прикрас. Коли ваша благочестива мати докорами й карами примушувала вас вивчити грати півдюжини п’єс на спінеті, дарма що музику вона ненавиділа так само, як і ви, то яку іншу мету вона переслідувала, як не запевнити ваших прихильників, що ваш чоловік матиме в своїй хаті янгола, і буде цей янгол наповняти цю хату чарівними мелодіями або, в крайньому разі, заколисувати свого чоловіка
