Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу
Анна. Не особисті й не дружні стосунки! Та які ж тоді стосунки ви називатимете особистішими, непорушнішими й святішими?
Дон Жуан. Хай і так, хай непорушні й святі, якщо вам хочеться, Анно, але не особисті й дружні. Ваше ставлення до Бога є святе й непорушне, але чи називатимете ви його особистим дружнім? У сексуальних стосунках, де обидві сторони є однаково безпорадні дійові особи, універсальна творча енерґія перемагає всі персональні міркування, усуває їх і розриває всі персональні стосунки.
Чоловік і жінка можуть бути зовсім чужі одне одному, говорити різними мовами, належати до різних рас, мати різний колір шкіри, різні нахили, можуть бути різного віку, і немає між ними іншого зв’язку, крім можливости народити на світ; і заради цієї мети сила життя кидає їх в обійми одне одному, ледве очі їхні ззирнулися. Чи не стверджує цього той факт, що ми допускаємо, аби батьки влаштовували шлюби, не порадившись із молодою? Чи не обурювались ви самі проти неморальности англійського народу, де жінки й чоловіки верхів громадянства знайомляться одне з одним і дружаться так само, як і селяни? А чи багато знає селянин про свою наречену або вона про нього до заручин? Адже ви ніколи не зробили б своїм адвокатом або сімейним лікарем людину, яку ледве знаєте. А проте ви віддаєте їй свою любов і одружуєтеся з нею.
Анна. Так, Жуане, нам відома філософія розпусти: ви ніколи не зважаєте на наслідки, що їх вона викликає для жінки.
Дон Жуан. Так, наслідки. Ці наслідки виправдують те, що вона міцно тримає чоловіка в своїх пазурях. Але, звичайно, ви не називатимете цей зв’язок зв’язком почуттів. Так само ви могли б назвати зв’язком кохання ставлення поліцая до свого в’язня.
Анна. Бачите, вам самому доводиться визнати, що шлюб конче потрібний, хоча, на вашу думку, кохання є найнезначніший з усіх людських стосунків.
Дон Жуан. Як ви можете знати, що воно — не найважливіше з усіх стосунків? Занадто важливе, щоб бути чисто персональним? Хіба міг би ваш батько служити батьківщині, коли б він одмовився убити ворога Іспанії, до якого він персонально й не почував жодної ворожнечі? Чи можна служити своїй батьківщині, відмовляючись іти заміж за людину, яку не кохаєш? Вам відомо, що жінка-аристократка одружується, як і чоловік-аристократ б’ється із ворогом, з політичних і сімейних міркувань, але зовсім не з персональних.
Статуя (переконана цими доводами). Дуже розумна думка, Жуане. Мені слід над цим поміркувати. У вас, насправді, багато різних ідей. Як ви до цього додумалися?
Дон Жуан. Мене навчив цього досвід. Коли я був на землі й робив ті пропозиції, які всі засуджують і які, проте, зробили з мене такого цікавого героя леґенди,— мені не раз доводилося натикатися на такий факт: жінка говорить, що прихильно ставиться до моєї пропозиції, якщо ця пропозиція — чесна. І коли я починав розтлумачувати, що вона під цим «якщо» розуміла, то виявлялося, що під цим розумілося таке: я маю запропонувати їй або самому заволодіти її майном, або, коли в неї такого нема, підтримувати її протягом цілого життя своїми коштами; я повинен до кінця моїх днів шукати її товариства, бесід, її порад і зобов’язатись під страхом усіляких кар завжди бути захопленим ними, а головне, раз і назавжди відвернутися заради неї від усіх інших жінок. Я не заперечував проти цих умов, проти їх надмірности й нелюдськости, але мене вкинуло в жах їхнє надзвичайне безглуздя. І кожного разу я невідмінно й цілком одверто відповідав, що мені нічого подібного ніколи й не мріялось; якщо вдача жінки й її розум не рівні або вищі за мої, то розмови із нею можуть лише принижувати мене, а її поради — мені шкодити; повсякчасне її товариство — так казав мені мій досвід — може зробитись нестерпно нудним для мене; я не можу відповідати за мої почуття навіть на тиждень вперед, не кажучи вже, до кінця життя; відриваючи мене від цілком природних і невимушених стосунків з іншими, подібними до мене, істотами, вона або зробить мене вузьким і здичавілим, якщо я підкорюся цій вимозі, або, якщо я не підкорюся їй, примусить мене ховатися й затаювати свої думки, і, нарешті, моя пропозиція не має анічогісінько спільного з усім цим, бо визначає лише звичайний потяг мій, як чоловіка, до неї, як до жінки.
Анна. Але ви не сказали, що це є потяг неморальний.
Дон Жуан. Те, що ви називаєте неморальним, є природа, моя люба пані, я можу червоніти від сорому за це, але нічого з цим не вдієш. Природа є звідниця, час — руїнник, а смерть — убивця. Я завжди волів дивитися цим фактам у вічі й будувати людські принципи на їхньому визнанні. А ви волієте улещувати цих трьох дияволів, уславляючи їхню чистоту, турботливість, їхню ніжну доброту і будувати свої принципи на цьому ошуканстві. Чи ж дивно після цього, що ці принципи так погано функціонують?
Статуя. Що ж вам ті жінки на це звичайно відповідали?
Дон Жуан. Зачекайте! Відвертість за відвертість: спершу скажіть мені, що ви звичайно казали жінкам?
Статуя. Я! О, я присягався бути вірним до гроба, казав, що я вмру, якщо вона відмовить мені, що жодна жінка ніколи не буде для мене тим, чим була вона...
Анна. Вона? Хто?
Статуя. Та, що на той час якраз була переді мною, моя любонько. У мене були вже такі спеціальні слова, що я їх завжди казав. Так, наприклад, я казав, що навіть коли мені стукне вісімдесят років, сива волосинка коханої жінки сповнить мене більшим хвилюванням, ніж найгустіша золотиста коса найвродливішої молодої голівки. І ще я завжди
