Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу
Ремсден. Тільки не в вашому дусі й з інших міркувань.
Таннер. Можете викласти ці ваші міркування, якщо вас хто тут на землі або на небі запитає. (Він відходить до бюста Герберта Спенсера й похмуро розглядає його).
Енн (підводиться й підходить до Ремсдена). Дідусю, може, вам було б краще піти до вітальні й сказати їм, що ви надумали.
Ремсден (вказуюючи на Таннера). Мені не хотілось би залишати тебе віч-на-віч з цим добродієм. Чи не підеш і ти зі мною?
Енн. Міс Ремсден навряд чи буде зручно говорити про це в моїй присутності. Краще мені залишитися тут.
Ремсден. Твоя правда. Мені слід було про це подумати. Ти хороша дівчина, Енні. (Поплескує її по плечі. Вона зводить на нього свої променисті очі, і він виходить, зворушений. Упоравшись з Ремсденом, вона береться до Таннера. Скориставшися з того, що він сидить до неї спиною, вона декілька хвилин чепуриться, потім ласкаво підходить до нього й говорить майже в ухо).
Енн. Джеку! (Він, здригнувшись, повертається). Чи радієте ви з того, що ви мій опікун? Сподіваюсь, ви нічого не маєте проти того, щоб нести за мене відповідальність?
Таннер. Останнє придбання до вашої колекції цапіввідбувайл? Га?
Енн. І що це ви завжди до мене із цими безглуздими жартами? Годі вам! І навіщо ви завжди говорите те, від чого мені боляче. Я докладаю всіх зусиль, щоб тільки подобатися вам. Мені здається, що тепер, коли ви мій опікун, я можу казати вам про це одверто. І почуватиму себе дуже нещасною, якщо ви відмовитесь бути моїм другом.
Таннер (розглядаючи її так само похмуро, як і Спенсерового бюста перед тим). Мені здається, що ставлення моє до вас повинно бути вам байдуже. Але які, я бачу, порожні та аморальні ваші принципи! Я вважаю вас за істоту абсолютно безсовісну. Ви ввесь час лукавите й навіть не помічаєте різниці між щирістю й лицемірством. І проте я мушу визнати, — у вас є щось, що приваблює до себе й причаровує. Думками я завжди з вами. І коли б я вас тепер утратив, я повсякчас гостро відчував би цю втрату!
Енн (спокійно беручи його під руку й проходжуючись з ним по кімнаті). Хіба ж це не цілком природно, Джеку? Ми знаємо одне одного із самого дитинства. Чи пам’ятаєте ви...
Таннер (раптом вириваючи руку). Не треба. Я в с е пам’ятаю.
Енн. Можна сказати, що ми частенько таки робили дурниці, але...
Таннер. Не треба про це, Енн! Я тепер уже більш не школяр і поки що не вистарів з розуму, без чого, звичайно, не обійдеться, якщо житиму досить довго. Те — минулося. Не згадуймо про нього!
Енн. Чи не щасливий був той час? (Вона знов пробує заволодіти його рукою).
Таннер. Сідайте й поводьтеся пристойно! (Він примушує її сісти на ближчий до письмового стола стілець). Без сумніву, для вас то був щасливий час... Ви були зразковою дівчинкою й ніколи не компрометували себе. І проте навіть найнеслухняніша і найзіпсованіша дитина не могла б краще розважатися. Я добре пам’ятаю, як ви часто викликали заздрість у інших дівчат: ваші чесноти імпонували їм. Але скажіть мені, чи знали ви коли зразкового хлопчика?
Енн. Звичайно! Всі хлопчики іноді дуріють, але Таві, наприклад, був завжди насправді зразковим хлопчиком.
Таннер (уражений цим). Так, ваша правда. З деяких міркувань ви ніколи не спокушали Таві.
Енн. Спокушала?!. Джеку!
Таннер. Так, моя люба пані Мефістофель, спокушали! Ви були безмежно цікавою, вам доконче хотілося знати, на що може бути здатний хлопчик, і ви були до чорта вигадливі, коли треба було зламати його стриманість і збагнути найпотаємніші його таємниці.
Енн. Що за нісенітниця! І все це тільки тому, що ви мали звичку розповісти мені нескінченні історії про всі ваші пригоди, — про безглузді хлоп’ячі штуки. І ви отакі дурниці звете найпотаємнішими таємницями? Хлоп’ячі таємниці такі самі, як і чоловічі таємниці, а ви добре знаєте, що вони собою являють.
Таннер (уперто). Ні, не знаю. А що ж вони собою являють, прошу?
Енн. Якщо хочете, — звичайно, це те, що чоловіки розповідають першій-ліпшій людині.
Таннер. Але я присягаюся, що те, що я казав вам, я нікому іншому не казав. Ви втягли мене до згоди, за якою ми не повинні були мати жодних таємниць одне від одного. Ми мусили все-все розповідати один одному. Лише тепер я пригадую, що ви самі за себе ніколи нічого не розказували.
Енн. Бо вам не цікаво було слухати про мене, Джеку. Вам все хотілося балакати тільки про себе.
Таннер. Це правда, щирісінька правда! Але яким чортеням треба було бути, щоб ото помітити моє слабке місце й бити по ньому, щоб задовольнити своє зацікавлення. І чим тільки я не вихвалявся, щоб у ваших очах стати цікавішим! Я почав витворяти найнеймовірніші штуки, аби було що вам розповідати. Я бився з хлопцями, до яких не почував жодної ворожнечі, я брехав там, де не було жодної потреби в цьому, викрадав речі, які мені були непотрібні, і цілував дівчат, що зовсім мені не подобались. Це було звичайне бешкетництво, звичайні хвастощі, — ніякого захоплення, і тому — все пусте.
Енн. Я ніколи не виказувала вас, Джеку.
Таннер. Ні. Але якщо вам хотілося б, щоб я перестав те робити, ви б, не задумуючись, виказали на мене. Не зробили ви цього лише тому, що вам хотілося, щоб я й надалі те робив.
Енн (спалахнувши). Ат, це неправда, це неправда, Джеку! Зовсім мені не хотілося, щоб ви робили оті всі безглузді, дикі, грубі, смішні вчинки. Я все сподівалася, що ви кінець кінцем все ж маєте зробити щось справді героїчне. (Опанувавши себе). Вибачте мені, Джеку, але всі ваші вчинки були зовсім не те, чого я чекала від вас. Як часто вони завдавали мені клопоту! А проте я ніколи не виказувала вас, щоб не зашкодити вам, хоча ви були лише хлопчиськом. Я знала, що ви підростете — і це минеться. Можливо, я помилялася.
Таннер (сардонічно). Заспокойте свою совість, Енн, хай вона вас не гризе. Принаймні, дев’ятнадцять двадцятих з тих подвигів, що я їх присвячував вам, були простісінькі вигадки. Я одразу помітив, що вам правдиві історії не подобаються.
Енн. Звичайно, я знала, що дещо з того не могло трапитися, але...
Таннер. Ви хочете нагадати мені, що деякі з найганебніших вчинків все ж таки
