Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу

Таннер. Ну то що ж? Цілком природно після такого шляхетного прийому, який вона зустріла тут.

Ремсден (вкрай збентежений). Чуєш, Сусанно. І в цьому є частка правди. Я б хотів, щоб твої принципи не перешкоджали тобі поводитись з цією бідною дівчиною трохи лагідніше. Вона ще така молода. На все свій час.

Міс Ремсден. О, звичайно, у чоловіків вона знайде собі повне співчуття. Дивуюся з тебе, Ребуку.

Таннер. І я дивуюсь, Ремсдене, але дивуюсь з приємністю.

На дверях з’являвється Віолетта. Вона одна з тих впертих і самовільних жінок, яку так приємно буває здибати серед найкраще вихованих представниць її статі. Невеличка голова, маленький енергійний рот і підборіддя, гордовито-чітка мова, вишукані манери, суворо-елеґантне вбрання, до якого належить і чепурний капелюшок, прикрашений маленькою пташечкою, — все доводить, що це істота настільки ж небезпечна, як і невимовно гарна. Це не сирена, як Енн: захоплюються нею без її бажання й проти її волі, — жодного зацікавлення в цьому з її боку. Крім того, Енн, наприклад, кокетна, а в оцій жінці цього немає, як немає в ній і ласки. Коли є щось, що керує нею, то це розум і гордість, — а ніяк не жалість і співчуття. Голос її годився б шкільній вчительці, коли та вичитує пустотливим дівчаткам; вона говорить з повним самовладанням і навіть трохи з огидою.

Віолетта. Я завернула сюди, тільки щоб сказати міс Ремсден, що браслет, який вона подарувала мені в день мого народження вона знайде в кімнаті економки.

Таннер. Увійдіть, увійдіть, Віолетто, і поговоримо як слід.

Віолетта. Дякую: з мене досить і тих сімейних розмов, що були тут цього ранку. Так само, як і з твоєї матері, Енн, що втекла додому заплакана. У всякому разі, я тепер дізналась, кого мала за так званих моїх друзів. Прощайте.

Таннер. Ні, ні, почекайте хвилиночку! Я маю щось вам сказати, вислухайте мене! (Вона дивиться на нього без найменшого зацікавлення, але все ж таки чекає, щоб, очевидно, почути, що він скаже, та вдягти рукавички). У цій історії я цілком на вашому боці. Я з усією душею вітаю вас за ту сміливість, з якою ви відважились на цей вчинок. Ви маєте цілковиту рацію, що ж до сім’ї, — то вона цілком її не має. (Сенсація. Енн і міс Ремсден підводяться й повертаються в бік цих двох. Віолетта, що її вразило більш, ніж усіх інших, забуває про свою рукавичку й виходить на середину кімнати так збентежена, як і невдоволена. Лише Октавій не рухається з місця, навіть не підводить голови — такий сором охопив його).

Енн (умовляючи Таннера мати розум). Джеку!

Міс Ремсден (вкрай ображена). Ну, мушу зізнатися!...

Віолетта (різко до Таннера). Хто вам сказав?

Таннер. Звичайно, Ремсден і Таві. Чому б їм і не сказати?

Віолетта. Але вони й самі не знають.

Таннер. Чого не знають?

Віолетта. Я хочу сказати, вони не знають, що я права.

Таннер. О, в глибині душі вони добре знають, хоча через оті дурні забобони в питаннях моралі, власности тощо вони вважають за свій обов’язок ганьбити вас. Але я знаю, та й ввесь світ напевно знає, хоч і не відважується зізнатись у цьому, що ви були праві, коли пішли назустріч своєму інстинктові; що життєвість і хоробрість є найкращі властивості жінки і материнство є врочистим завершенням жіночости; а той факт, що ви не повінчані леґально, не може принизити вашої достойности, як і щирої поваги до вас від інших.

Віолетта (червона від обурення). О, ви так само, як і інші, вважаєте мене за погану жінку! Ви гадаєте, що я не тільки вчинила щось ганебне, а що ще й поділяю ваші мерзотні думки! Міс Ремсден, я терпіла всі ваші жорстокі слова, бо знала, що ви пошкодуєте за ними, скоро дізнаєтесь правду. Але я не хочу терпіти таких образ, як Джекові привітання: він має мене за одну з тих бідолашних істот, яких намагається виправдати, я тримала в таємниці наш шлюб заради мого чоловіка. Але тепер я вимагаю, щоб до мене ставилися, як до заміжньої жінки й не ображали б мене.

Октавій (підводить голову з виразом невимовного полегшення). Ти одружена?!

Віолетта. Так, і я думаю, ти міг би здогадатися сам. Чому всі ви вирішили, що я не маю права носити обручку? Ніхто з вас навіть не спитав мене. Я не можу цього забути!

Таннер (зазнавши поразки). Я вкрай розбитий. Я мав найкращі наміри. Прошу вибачити, поштиво прошу вибачити мені.

Віолетта. Сподіваюсь, надалі ви будете обережніший у своїх словах. Звичайно, до них не можна ставитися серйозно, але вони все ж далеко не приємні, до того ж, і поганого смаку.

Таннер (схиляється, як у бурю). Мені немає чим захистити себе. Тепер я буду знати, як ставати на бік жінки. Усі ми в ваших очах вкрили себе ганьбою, усі, крім Енн, що опікувалась вами. Заради Енн пробачте нам.

Віолетта. Так, Енн ставилася до мене дуже гарно, але ж їй було все відомо!

Таннер. Бач!...

Міс Ремсден (уперто). А хто, прошу, той пан, що не хоче відверто визнавати свою дружину?

Віолетта (хутко). Це вже моя справа, міс Ремсден, а не ваша. У мене є підстави поки що тримати наш шлюб у таємниці.

Ремсден. Я лише можу сказати, Віолетто, що нам дуже шкода. Мені неприємно й згадати, як ми з вами поводилися.

Октавій (ніяково). Прости, мене, Віолетто. Це все, що я можу сказати.

Міс Ремсден (усе ще не відступаючи). Звичайно, те, що ви нам тільки-но сказали, надає справі зовсім іншого освітлення. Але все ж я повинна зауважити...

Віолетта (перебиваючи її мову). Ви повинні перепросити мене, міс Ремсден, — ось що ви повинні зробити. Коли б ви були заміжньою жінкою, вам би було не до вподоби сидіти в кімнаті економки, як і не до вподоби було б, щоб з вами поводилися зневажливо, як із капосною дитиною, як молоді дівчата, так і старі панії, що не знають ніяких серйозних обов’язків.

Таннер. Лежачого не б’ють, Віолетто. Звичайно, усі ми наче подуріли, але насправді, хто, як не ви, і запаморочили нас.

Віолетта. Проте, Джеку, це до вас не стосувалося.

Таннер. До мене не стосувалося! Так! Адже ж Ремсден досить недвозначно запідозрював, що цей невідомий пан... мабуть, і є я.

Ремсден обурено робить жести протесту, але холодне й спокійне Віолеттове обурення приглушує їх.

Віолетта.