Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу
Чи маю я звати вас у майбутньому м-ром Робінсоном?
Октавій (серйозно). О, будь ласка, звіть мене РіккіТіккі-Таві. «М-р Робінсон» — це дуже образило б мене... (Вона сміється, плеще його по лиці і звертається до Ремсдена). Щоб ви знали, я й сама починаю думати, що «дідусь» — трохи безцеремонно. Але мені й на думку не спадало, що це може образити вас…
Ремсден (ніжно погладжує її по плечі). Дурниці, дурниці, моя люба Енні. Я вимагаю «дідуся», і ні на що інше не озиватимуся.
Енн (вдячно). Усі ви, за винятком Джека, псуєте мене.
Таннер (не повертаючись від шафи, через плече). Думаю, вам би слід звати мене м-ром Таннером.
Енн (лагідно). Ні, Джеку, ви цього не думаєте. Кажете ви це, як і завжди, тільки, щоб обурювати людей. Ті, хто вас добре знає, не звертає на це жодної уваги. Але, якщо ви бажаєте, я зватиму вас на ймення вашого славнозвісного предка — Дон-Жуаном!
Ремсден. Дон-Жуаном!
Енн (безневинно). Що? Хіба це погано? А я й не знала! Тоді я, звичайно, не буду. Дозвольте тоді звати вас Джеком, поки я не вигадаю що інше.
Таннер. Ох, не старайтеся, заради всього святого, винайти щось іще гірше! Я скоряюся! Я згоджуюся на Джека. Отак кінчається моя перша й остання спроба підтримати мій авторитет!
Енн. Бачте, матусю, усім їм подобаються їхні прізвища.
Місіс Вайтфілд. Ну, у крайньому разі ти могла б утриматися від цього хоча б під час жалоби.
Енн (докірливо, дійнята до живого). Ну й... І як ото могли ви, мамо, нагадати мені про це?! (Поквапно залишає кімнату, щоб приховати своє хвилювання).
Місіс Вайтфілд. Ось я й винна, — як і завжди! (Виходить слідом за Енн).
Таннер (відходить від книжкової шафи й підходить до Ремсдена). Ремсдене, ми впень побиті, розчавлені, знеособлені, як і її мати.
Ремсден. Нісенітниця, сер! (Виходить слідом за місіс Вайтфілд).
Таннер (залишившись удвох із Октавієм, чудно дивиться на нього). Таві! Чи хочеш ти бути людиною поважною, значною постаттю в суспільстві?
Октавій. Я хотів би бути відомим поетом, хотів би написати якийсь великий твір.
Таннер. Де Енн була б героїнею?
Октавій. Так, дізнаюся.
Таннер. Стережись, Октавію. П’єса з Енн за героїню — ще півлиха. Але якщо ти не будеш обережним — небом присягаюся — вона оженить тебе на собі.
Октавій (зітхнувши). Ні, Джеку, такому щастю не бути!
Таннер. Та ба, друзяко, вже твоя голова — в пащі левиці; вона вже навіть наполовину проковтнула тебе й упорається з тобою за три ковтки: Ріккі — раз, Тіккі — два, Таві — три, — тут тобі й капут.
Октавій. Вона з усіма однакова. Ти добре знаєш її вдачу.
Таннер. Добре знаю: вона не одному скрутить шию своїми лапками; річ лише в тому, кого з нас вона поглине? На мою думку, вона збирається поглинути тебе.
Октавій (підводиться, гнівливо). Як тобі не сором таке казати про неї, коли вона ось тут, угорі, й плаче за своїм батьком. Але я так жадаю, щоб вона мене поглинула, що можу терпіти навіть твої грубощі, бо вони дають мені якусь надію.
Таннер. Демонізм жіночої принадности якраз і полягає в тому, щоб примушувати нас самих жадати своєї загибелі.
Октавій. Але — це не загибель, це досягнення мети.
Таннер. Так, — Енніної мети; і ця мета не є ані її щастя, ані твоє, але воля природи. Життєвість у жінці — сліпе, нестямне тяжіння до розмноження. Вона сама робиться жертвою цього, і ти гадаєш, що вона вагатиметься пожертвувати тебе?
Октавій. Саме тому, що вона сама робиться жертвою, — не жертвуватиме вона тими, кого кохає.
Таннер. Це є найбільша з помилок, Таві. Якраз жінки, що жертвують собою, надзвичайно спокійно жертвують й іншими. Бувши егоїстками, вони добрі в дрібницях. Але коли вони мають на своїх плечах мету, і ця мета не їхня особиста, а цілого світу, — чоловік для них не більш як засіб до цієї мети.
Октавій. Треба бути великодушним, Джеку. Вони так ніжно піклуються про нас!
Таннер. Авжеж! Так само, як військовий про свою рушницю або скрипаль про свою скрипку. Але чи дають вони нам вільну волю змагатися до тої чи іншої нашої особистої мети? Чи будемо ми хоч трішечки самі собі пани? Чи зможе навіть найсильніший чоловік вирватись з їхніх лабет, скоро він туди потрапив? Жінки аж тремтять, коли нам загрожує якась небезпека, і плачуть, коли ми вибираємо; але сльози ці не за нас, а за втраченого батька можливих дітей, за загублену надію народити сина. Вони звинувачують вас у тому, що ми дивимось на них, як на об’єкт розваги й насолоди. Хіба можуть слабкі й скороминущі любощі й егоїстичні втіхи чоловіка хоч більш-менш так поневолити жінку, як утілена в жінці єдина мета природи пригноблює чоловіка?
Октавій. Овва! А якщо ця неволя робить нас щасливими?
Таннер. Звичайно, що так, коли хто не змагається до якоїсь певної особистої мети і, як більшість чоловіків, є лише звичайний добувач засобів до життя. Але ти, Таві, — художник, а це визначає, що ти маєш таку саму всежерущу й нещадну мету, як і кожна жінка.
Октавій. Аж ніяк не нещадну!
Таннер. Цілком нещадну. Справжній художник скоріше примусить свою дружину голодувати, залишить дітей без чобіт, пустить свою стару матір тяжко заробляти собі на кусок хліба, але не буде працювати ні для чого, крім свого мистецтва. Що ж до жінок — він наполовину вівісектор, наполовину вампір. Він заходить в інтимні стосунки з ними, щоб вивчити їх, щоб зірвати з лиця маску умовностей, щоб збагнути їхні найглибші таємниці, бо знає, що вони вміють пробуджувати його творчу енергію, визволяти його від його власного холодного розуму, навівати на нього мрії й видіння, — уміють, як він каже, надихати його поетичним духом. Він переконує жінок у тому, що вони, коли й роблять що, то роблять домагаючися своєї ж таки мети, тоді як насправді він хоче, щоб вони працювали тільки на нього. Він краде материне молоко, чорнить його, обертає його на друкарську фарбу, щоб глузувати потім з цієї матері й співати дифірамби ідеальним
