Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу
Октавій. Коли б це навіть було правдиво — хоч я ані на хвилину не припускаю цього, — то адже ж найблагородніші властивості нашої вдачі постають якраз із смертельної боротьби.
Таннер. Пригадай собі це, коли зустрінешся із сірим ведмедем або бенґальським тигром, Таві.
Октавій. Я мав на увазі той випадок, де є любов.
Таннер. О! Тигр любитиме тебе! Немає щирішої любови за любов до їжі. На мою думку, Енн саме так і любить тебе: сьогодні вона плескала тебе по щоці, мов смачно приготовлену котлету.
Октавій. Щоб ти знав — мені слід було б бігти від тебе. Але я раз і назавжди вирішив не зважати на те, що ти кажеш. Іноді ти висловлюєш на диво обурливі й огидні думки.
Ремсден вертається разом з Енн. Вони входять швидко: попередній вираз пристойного суму обернувся на Енніному обличчі на справжню тривогу: на Ремсденовому обличчі — мука. Він підходить до Октавія, бажаючи щось сказати останньому, але стримується, помічаючи Таннера.
Ремсден. Я ніяк не сподівався, що ви ще й досі тут, м-ре Таннер.
Таннер. Я заважаю вам? Бувайте, товаришу піклувальнику! (Іде до дверей).
Енн. Стривайте, Джеку! Дідусю, — раніш чи пізніш — але він має про це дізнатися.
Ремсден. Октавію, я мушу передати вам недобру звістку. Це надзвичайно інтимна й делікатна річ, і, на великий жаль, дуже прикра. Чи бажано вам, щоб м-р Таннер був при цій нашій розмові?
Октавій (зблідлий). Я не маю секретів від Джека.
Ремсден. Я мушу попередити вас: це стосується вашої сестри і це — важлива новина!
Октавій. Віолетти? Що з нею сталося? Вона вмерла?!..
Ремсден. Не знаю, мабуть, це чи не гірш за смерть.
Октавій. Її тяжко поранено? Нещасний випадок!
Ремсден. Ні, ні, зовсім інше.
Таннер. Енн, заради звичайної людяности, скажіть нам, у чому річ?
Енн (майже шепоче). Не можу! Віолетта вчинила щось жахливе. І нам доведеться куди-небудь відіслати її. (Вона пурхливо біжить до письмового стола й сідає на Ремсденове місце, полишаючи з’ясування цієї справи на трьох чоловіків).
Октавій (ознайомившись зі справою). Чи цьому правда, м-ре Ремсден?
Ремсден. Так. (Октавій падає на стілець, як підтятий). Десь, певне, Віолетта не була, як усі ми сподівались, ці три тижні з Перрі Вайтфілд в Істбурні. Учора вона одвідала одного лікаря, і на її пальці бачили обручку. Місіс Перрі Вайтфілд здибала її там, і таким чином усе виявилось.
Октавій (підводиться, стиснувши кулаки). Хто цей негідник?
Енн. Вона відмовляється назвати його ім’я.
Октавій (знов падаючи на стілець). Що за неймовірна, жахлива річ.
Таннер (зі злісним сарказмом). Страшна! Жахлива! Гірша за смерть, як каже Ремсден. (Підходить до Октавія). Чого б тільки ти не дав, Таві, щоб замість того, що скоїлося, сталася б якась залізнична катастрофа, під час якої Віолетті потрощило б усі кістки або й ще щось інше у такому роді, щоб було б досить респектабельне й заслуговувало б на співчуття.
Октавій. Не треба бути жорстоким, Джеку!
Таннер. Жорстоким! Ой, леле! А через що ти, парубче, галасуєш? Була собі дівчина, про яку ми всі думали, що вона малює погані акварельки, барабанить Ґріга й Брамса, пурхає по концертах і вечірках, марнуючи своє життя й гроші. І ось раптом ми дізнаємося, що ця дівчина, покинувши всі ці дурниці, піднялась до виконання найвищої своєї мети й найвищого свого призначення — виплоджувати, розмножувати й виповняти землю. І замість вітати її хоробрість, радіти з того, що в неї, кінець кінцем, заговорив інстинкт, замість квітчати довершену жіночість і вселюдним тріумфальним кличем кликнути: «Народилася дитина! Нам даровано сина!» — замість цього всі ви, що так бадьоро зносили свою жалобу за померлим, стоїте з витягнутими обличчями, засоромлені й ославлені, наче ця дівчина вчинила найганебніший злочин.
Ремсден (вкрай розгніваний). Я не попущу, щоб у моїй хаті казали таку мерзоту й гидоту! (Він лупить кулаком об стіл).
Таннер. Глядіть мені! Якщо ви ще раз образите мене вразливим словом, — я піду з вашої хати. Енн, де Віолетта зараз?
Енн. Навіщо вам це? Ви хочете піти до неї?
Таннер. Звичайно, я хочу її побачити. Вона потребує допомоги, потребує грошей; потребує шанування й поздоровлення, як і уваги до своєї дитини. Не можна сподіватися, що вона дочекається цього від нас, але від мене дочекається. Де вона?
Енн. Не треба бути впертим, Джеку. Вона нагорі.
Таннер. Як? Під благочестивою Ремсденовою стріхою?! Та ну ж бо, Ремсдене, йдіть і виконуйте ваш мізерний обов’язок — виженіть її на вулицю. Омийте поріг вашої хати від такого споганення. Підтримайте чистоту вашого англійського хатнього вогнища. Я йду по візника.
Енн (сполохано). О, дідусю, ви не повинні цього робити!
Октавій (підводиться, скорботно). Я заберу її звідси, м-ре Ремсден. Вона не мала ніякого права приїздити до вас.
Ремсден (роздратовано). Але я й сам тільки того й домагаюсь, щоб допомогти їй! (Звертаючись до Таннера). Як насмілилися ви, сер, накидати мені такі неблагородні наміри? Я заперечую це! Я радніший душею віддати все до останньої копійчини, щоб тільки позбавити її можливости вдатись по допомогу до вас.
Таннер (пом’якшавши). Тоді все гаразд. Цього разу ви не збираєтесь додержувати своїх принципів. Справу вирішено: усі ми підтримуємо Віолетту.
Октавій. Але хто той чоловік? Він може все покрити, одружившись