Викрадений перстень - Іван Остріков

— До побачення, Тото, щасти тобі в дорозі! Вітай родичів, кого бачитимеш! — гукали услід йому шини.

Коли друзі виходили з сараю, в куточку з’явилася гостра волохата мордочка.

— Гей, ви, — пропищав Мушик, — віддайте хвіст! Як мені без хвоста надвір вийти! Мене ж засміють!

— А йди-но сюди! — озвався Владі й зняв рушницю з плеча.

Пацюк зник.

— Ходімо скоріше! — заквапився Тото. — А то ще спізнимося!

Довго йшли друзі однією вулицею, потім другою. Дійшли до високої цементованої огорожі, над якою височіли дерева.

— Чи не ліс бува? — промовив Владі і вийняв малюнок, щоб перевірити.

— Не знаю, чи ліс має огорожу, — здивувався Тото.

— І я не знаю.

— А давай глянемо, що там?

Роздивилися навкруги. Воріт ніде не видно.

— Давай переліземо через огорожу.

Та не так то легко було перелізти. Стіна дуже висока, і як на неї видертись? Тільки пообдиравши коліна, друзі з горем пополам вилізли на огорожу. Але тепер ще треба було злізти. По той бік огорожі росли дерева, кущі й гуляв вітер, шелестів листям. Все це справді було схоже на ліс.

— Сплигнемо? — запитав Владі, хоч самому так і кортіло сказати: «Давай вернемося додому».

— Плигаймо, — погодився Тото. Раз, два, гоп! Друзі опинилися між кущами. Встали, потерли слиною подряпані місця й рушили поміж деревами, йшли, йшли. Скільки йшли — важко сказати. Втомилися. Сіли перепочити.

Врешті Тото помітив, що між деревами видно посилані піском доріжки. І друзі сміливо попростували до них.

Раптом Владі радісно всміхнувся. Край доріжки стояв великий кошик з калачами і булочками, а біля кошика продавець у білім фартусі та в крислатому брилі.

— Калачі, свіжі калачі!

Владі знайшов у кишені кілька стотинок і скоріше до кошика. Дуже вже він зголоднів. Рум’яний калач прямо танув у роті. От тепер, здається, можна й далі рушати. В ліс, але… про що це питає продавець?

— Ви що, перші відвідувачі?

Хлопчик зупинився:

Перепрошую, про шо ви питали?

— Я запитую: ви перші прийшли в зоопарк?

— Це зоопарк?

— Атож. А хіба ви не знаєте?

— Знаємо, знаємо, — буркнув Владі й побіг доганяти Тото.

— Гей, хлопче, — загукав услід продавець, — то не твій кіт у кущі побіг?

Хлопчик оглянувся, але побачив тільки, як загойдалися кілька гілок. Значить, і тут шукають їх!

Якраз у цю хвилину Тото кинувся в траву, махнув рукою і прошепотів:

— Ось він! Он, дивися!

Владі підійшов. Низько, над деревами, летів великий чорний ворон з бархатистими крилами й очицями, як металеві ґудзики. Тінь його важко пропливла по траві, і хлопчики майнули услід за нею. Враз дорогу їм перегородила дерев’яна загорожа. А за нею якась дивна тварина — козел як козел, а от роги в нього довгі й закручені — справжній штопор. І чого тільки не побачиш у зоологічному саду! На кінчики тих рогів були надіті гумові ковпачки — щоб роги не поламалися. Козел виліз на два камені й стоїть не ворухнеться, стоїть, немовби його фотографують. Біля нього в дерев’яному ящичку парує тепла каша. А він навіть і не дивиться на неї. Прилетів ворон, сів на ящичок і, не оглядаючись, почав жадібно дзьобати.

— Зараз піймаємо!-прошепотів Тото й шмигнув крізь огорожу.

Гумовий хлопчик кинувся на розбійника й схопив його за хвіст. Ворон злякано замахав крилами, але вирватися не зміг.

— Тримай його, Тото, тримай! — гукнув Владі й схопив рушницю.

Птах ще дужче махнув крилами, вирвався й полетів, а в руках гумового хлопчика залишився тільки жмут чорного пір’я. Владі по доріжці побіг далі, щоб побачити, куди ж полетів ворон. І в цю хвилину через огорожу скочив кіт Христофор.

— Піймався! Ти де це бродиш без дозволу!

— Владі, на допомогу! — закричав Тото, але приятель не почув його.

Тут не до роздумів! Гумовий хлопчик скочив у хатинку козла, кіт — за ним. Тото щодуху назад і зачинив двері. Христофор люто забарабанив з середини, — а він був сильний.

— Гей, любий бороданю, допоможи! — гукнув гумовий хлопчик до козла, який за весь цей час навіть не поворухнувся, побоюючись змінити свою гарну позу.

І зараз він теж не ворухнувся. Тільки повів своїми круглими очицями.

— Чуєш, круторіжко, ось тут один герой хоче довести, нібито дужчий від тебе!

— Від мене-е-е? — мекнув дурнуватий козел. — Не гніви мене-е-е!

— Атож, від тебе, від тебе! Якщо можеш, то йди, подерж двері.

Козел скочив з каменів і вперся рогами в двері.

— Так?

— Так. А все-таки в тебе гарна борода. І це ж, мабуть, сама в’ється кучерями?

— Ти мене-е-е улещуєш, — мекнув бородатий красунь, але видно було, що він задоволений похвалою.

— Ти подерж двері, а я зараз повернуся. — І Тото подався по доріжці доганяти Владі.

— Не-е заставляй мене-е-е чекати!

Оце так попався Христофор. Хай тепер вирветься!

Тото поспішав мимо ведмежої господи. Стара ведмедиця заклопотано годувала двійко ведмежат. А малята, видно, були дуже вередливі. Перед ними стояла велика, як цебер, миска, вщерть налита парним молоком, а вони качалися по землі й нюняли.

— Не хочемо молока! Хочемо меду.

— Пийте, дітки, — вмовляла їх мати, — пийте молочко, а потім я вам