Викрадений перстень - Іван Остріков

— Де я?

— У друзів, у друзів, — шепнув човен і загойдався.

— А хто це говорить?

— Це я, гумовий човен. Ти бачиш мене? Я всіх ношу на своїй спині і такий же гумовий, як і ти.

— Ой леле, який же ти великий та дужий!

— Ні, я не такий вже й великий. Це мене надули повітрям, щоб я плавав. А ти куди це прямував?

Тото розповів йому про свої знегоди.

А за цей час водолаз скинув гумовий костюм, зняв металеву кулю з голови і став тепер звичайною людиною, як і всі люди.

— Мостові опори в порядку, — мовив він до приятеля, — вода не пошкодила їх.

Так от чому він спускався на дно річки! Міст великий і тяжкий. Він з’єднує два береги. На мосту прокладена залізниця, по ньому проходить шосейна дорога, якою їздять автомобілі та підводи, а по сторонах відгороджено широкий тротуар для пішоходів. Чотири грубезні бетонні опори вгризлися в річкове дно й тримають металеве тіло моста.

— А глянь, якого гарного хлопчика я знайшов у воді, — додав водолаз. — Я дам його Владі. Той дуже зрадіє.

— Ти чуєш? — прошепотів човен Тото. — Цей чоловік віддасть тебе Владі, славному хлопчику, дуже славному. Владі допоможе тобі спасти Мімі й відібрати перстень. Це напевно. Ми, гумовий дріб’язок; багато допомагаємо людям. Тому вони повинні берегти нас і допомагати нам. Глянь на цього чоловіка. Він не міг би стати водолазом і ходити по дну річки, коли б не мав гумового костюма.

— А де галоша й Пік, дядечку?

Пік і сам тебе знайде, а галоша, мабуть, знову потрапить на фабрику гуми.

— Але ж ми втекли звідти!

— То нічого! Повернеться. Якщо не сама, то хто-небудь її занесе туди.

Водолаз і його приятель пристали до берега.

— До побачення, дядечку. Велике вам спасибі за все! — мовив Тото.

— До побачення, гумовий хлопчику, — загойдався човен.

Незабаром Тото опинився в кишені доброго водолаза. Там була коробка цигарок та сірників і чувся міцний запах тютюну. Але гумовий хлопчик не вбачав у цьому нічого лихого — він хотів якнайскоріше познайомитися з Владі.

Як зустрілися Тото й Владі, ми вже знаємо. І ось хлопчик узнав довгу історію незвичайних пригод свого гумового друга. Правда, коли дійшли до місця, де Тото взяв перстень тітки Елки, то гумовому хлопчику дуже кортіло сказати, ніби то тітка сама його забула, але він знав, що тільки боягузи брешуть, тому й не приховав правди від приятеля, хоч добре знав: з перснем зле вчинив.

Владі захвилювався.

— Ми повинні, не гаючи часу, звільнити Мімі і обскубти ворону хвоста, — сказав він рішуче.

— Та це так. Але ж ми не знаємо, де той ліс, — похитав головою гумовий хлопчик,-зранку я знав, та коли галоша перекинулася, я все переплутав. Не пригадую вже, чи спереду, чи позаду, чи ліворуч, чи праворуч!

Владі задумався.

— Я двічі ходив у ліс разом з мамою й татком, — мовив він, — але обидва рази ліс був у різних місцях.

— Що? Він місце міняв? — здивувався Тото. Вони обидва й не здогадувалися, що то були різні ліси. Ліси, які росли в різних кінцях міста.

— Я намалював ліс у себе в блокнотику. Хочеш, покажу? — хлопчик приніс малюнок.

Там були намальовані три дерева коричневим олівцем, а листя зеленим. Круг дерев росли сині квіти й взагалі все було дуже гарно.

— Ось на цьому саме дереві гніздо ворона, — вказав Тото на найвище дерево.

— Треба буде взяти малюнок з собою. Тоді скоріше знайдемо дерево, — вирішив Владі. — І обов’язково треба взяти рушницю.

— Справді! Рушниця часто стає в пригоді, коли йдуть у ліс, — згодився Тото.

І поки приятелі радилися та важили, як врятувати Мімі, внизу, під ліжком, причаївся сірий пацюк Мушик і підслухав усе. Він був великий негідник, той Мушик. Коли почув, що Тото втік без дозволу кота Христофора, вирішив звести на хлопчика наклеп. А щодо персня, то в Мушика зародився таємний намір. Ні, таки справді великий негідник був той сірий пацюк. Коли він уявляв собі, що може добре напакостити, в нього починали радісно тремтіти вуса, а очі загорялися зловісним вогнем. Тільки-но він дослухав до кінця, відразу ж шмигнув у невеличку нірку між підлогою та стіною і зник. Хто знає, куди вела та нірка. Але, будьте певні, коли б татко Владі побачив її, то відразу б забив, бо від нори пацюка не можна ждати чогось доброго.

А приятелі вже спорядилися в дорогу. Владі надів пальтечко, через плече повісив рушницю, не забув і сачка, яким ловлять метеликів, а також блок-нотика, де був намальований ліс. Тепер можна й рушати.

— А в мами ти запитав дозволу? — поцікавився Тото.

Владі завагався.

— Якщо запитаю, вона напевно мене не пустить, а то, може статися, ще й їсти примусить.

— Треба все-таки запитати!

— Зрозумій, Тото, що я не хочу їсти. Та ми й скоро повернемося.

Друзі тихенько вислизнули з кімнати, зійшли вниз, відчинили великі скляні двері, які завжди рипіли, й вийшли надвір.

На вулицях дуже шумко. Автомобільні гудки не вгавають:

— Ту-у-у… ту… тут не переходь!

Трамваї та тролейбуси дзвонять:

— Дз… дж… стережись… стережись! Поспішаю, біжжу!

А людей на тротуарах видимо-невидимо! І всі поспішають. Прискорили