Викрадений перстень - Іван Остріков

смикали й шкодували, що напохваті немає води. Пік навіть кілька разів вкусив її. Та гало-ша мурмотіла:

— Дайте спокій, дайте спокій, я хочу спати!

Але Тото не відступався, він будив і товкмачив, що їм неодмінно треба вибратися з льоху, щоб спасти Мімі й повернути перстень тітці Елці.

— А навіщо Мімі схопила ворона й наділа йому перстень? — позіхнула галоша з розбитою душею.

— Та що ви! — скрикнув гумовий хлопчик. — Мімі наділа перстень, а ворон схопив Мімі! Та годі-бо спати! Вставайте, ми все одно не дамо вам спокою.

Сплюха, коли переконалася, що їй і справді не дадуть спокою, зітхнула так тяжко, що аж пил хмаркою знявся, й мовила:

— Ходім, покажу дорогу.

Вони рушили. Попереду, широко ступаючи, крокувала галоша, за нею дріботів цуцик Пік, останнім, час від часу оглядаючись, ішов Тото. Зійшли по якихось східцях, що в темряві розглядіти було ніяк. Зайшли в сусідній льох. Тут стояла велика, майже як хата, піч.

— Яка велика! — здивувався Тото. — Та в ній одночасно можна вмістити понад двадцять сковорідок з млинцями.

— Тут не смажать млинці, — пояснила мудра родичка, — а гріють воду, аж поки вона не перетвориться на пару, а пара рухає машини на фабриці. Від цієї пічки є димар, вищий за добрий десяток дерев. Ти, мабуть, бачив його.

Галоша таки справді була розумною і знала багато всякої всячини.

Тут лежала й велика купа вугілля — справжня гора. Висока, висока, аж до віконця, і не тільки до віконця, а й до стелі. І Тото зрозумів: через віконце можна вислизнути з льоху. Всі троє почали дертися на купу вугілля, але це було не легко. Вугілля скочувалося, вони падали, вставали й знову дерлися нагору. Це тривало довго. Коли вже добралися до віконця, надворі світало.

Несподівано цуцик Пік загарчав і кинувся на То-то. Що сталося? Галоша зареготала та так, що, здавалося, от-от лопне. Це, мабуть, про такі випадки люди кажуть: луснув од сміху. Гумовий хлопчик нічого не міг зрозуміти й кинувся тікати, а його вірний друг побіг слідом і схопив Тото за штанці. Врешті галоша перестала реготати й подала їм кусочок скла. Подивіться на себе, мовляв! Тото глянув і все зрозумів. Він був такий чорний, такий замурзаний вугіллям, що скидався на справжнє негреня. Пік просто не впізнав його. А снолюбива родичка тепер уже зовсім розбуркалась. Вона все ще хихикала, все ще пирскала сміхом:

— Ой, лопну!

Тото спалахнув. Зараз не до смішок! Зараз треба стерегтися кота Христофора, бо той знову жбурне їх у льох. І всі почали пробиратися садком, що ріс у дворі фабрики. Крок за кроком, поміж квітів та травами, поміж кущами та деревами. Тихо-тихо. І враз позад них:

— Няв, знову тікаєте! Покажіть пропуск! Або дозвіл?!

Таки побачив клятий котюга! Гумові цяцьки чкурнули в різні боки, а галоша прикинулася цеглиною. їй би, звичайно, ніхто не повірив, але вона думала, що дуже скидається на цеглину, — тому лежала й не ворушилась.

Тото спіткнувся і впав. Щось довге, мокре й чорне заплутало ноги.

— Рятуйте! Гадюка!-заволав гумовий хлопчик і заціпенів од страху.

— Не бійся! Я тобі друг, — мовила дивна гадюка.

— Хто ти?

— Я твій родич — гумовий шланг. Клумби поливаю.

— Прошу тебе, брате шланг, — благав Тото, — допоможи мені, кіт шукає мене.

В цю хвилину Христофор уже був зовсім близько. Новий родич несподівано випростав своє змієподібне тіло і скільки сили пирснув струменем води. Прямо котові в морду і не лише в морду, а й у хвіст, і в спину, і в ноги — скрізь.

— Ня-а-ав! — заволав Христофор й дременув навтьоки. Видряпався аж на верх найвищого дерева.

А шланг обвився круг стовбура й причаївся. Щоразу, коли кіт пробував злізти, від землі стрічав його сильний струмінь води й знову гнав нагору. Христофор знову ліз на верхівку і без угаву кричав:

— Цяцькам заборонено покидати фабрику без дозволу! Няв, заборонено!

— Тікайте, тікайте! — шелестів шланг. — Я постережу його.

— Щиро вдячний тобі, брате шланг, дуже вдячний! — сказав Тото. Він був чемний та гарно вихова ний гумовий хлопчик і добре знав, коли треба дякувати.

Вдвох з цуциком Піком вони чкурнули до огорожі. В траві знайшли стару галошу. Вона так старанно прикинулася цеглиною, що зараз міцно спала. Друзі розбудили її.

— Гайда, гайда! Треба поспішати!

— Ех, коли б не я, що б ви робили? Як врятувалися б? — позіхнула сонна родичка.

Всі троє перебралися через огорожу й вийшли в поле.

Розділ VI
Жорстока бійка з забіяками. Приятелів розлучили

Невимовно гарне поле. Між житами звивається стежина. Край стежини полум’яніють червоні маки й синіють волошки. А повітря свіже та чисте. Троє друзів бадьоро крокують, залишаючи позад себе хмарку куряви, й на все горло виводять:

— Дружно ми утрьох ідем, Ми Мімі свою спасем! Чорний ворон її вкрав Й невідомо, де сховав… Та де б він не заховався, Ми зуміємо дізнаться, Ми таки його знайдем, Ми будь-що Мімі спасем! А розбійник-ворон чорний Знає хай і хай тремтить Ми його хвостяру довгий Дружно вискубемо вмить! Дружно, дружно В одну мить!

Тіні їхні вистрибували й поспішали за друзями. Ось вони доспівали пісню, цуцик Пік тричі дзявкнув, і приятелі почали пісню знову. Простували до річки. Аж звідти раптом почулися якісь дикі викрики й