Маленький лорд Фонтлерой - Френсіс Ходжсон Бернетт

Френсіс Годґсон Бернет

МАЛЕНЬКИЙ ЛОРД ФОНТЛЕРОЙ

©

  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З англійської переклала Наталка Римська

Назва оригіналу: Frances Hodgson Burnett, Little Lord Fauntleroy.

Ілюстрації Лади Гентош

Обкладинка Христини Рейнарович

Видавництво спирається на «Український правопис. Проект найновішої редакції» Інституту української мови HAH України, 1999.

Про лорда Фонтлероя — малого і дорослого

Історію життя Френсіс Елізи Годґсон можна викласти у кількох абзацах. Народилася 24 листопада 1849 року у Манчестері (Англія) у сім'ї Елізи Бунд та Едвіна Годґсона, власника мануфактурної крамниці. Френсіс була третьою дитиною. Сім'я жила у достатку, однак ледве Френсіс виповнилося чотири роки, як помер батько. Утримувати сім'ю було нікому. Окрім того, Манчестер у тому часі опанувала серйозна економічна криза. Мати якийсь час іще намагалася боротися з обставинами і сама провадила торгівлю. Згодом вона прийняла запрошення свого брата, який мешкав у містечку Ноксвіл (штат Тенесі) і мав там невелику бакалійну крамницю: 1865 року місіс Годґсон разом з дітьми переїхала до Америки.

Френсіс ще з дитинства володіла здатністю розповідати розмаїті історії. Згодом вона стала їх записувати. Від 1868 року оповідання Френсіс Годґсон стали з'являтися друком у жіночих журналах. Коли померла і мати, то гонорари з публікацій Френсіс стали основним джерелом існування для п'ятьох її братів і сестер.

У вересні 1873 року Френсіс вийшла заміж за Свена Бернета. У них народилося двоє синів — Лайонел і Вівіан. Френсіс була чудовою матір'ю — мала дуже добре порозуміння зі своїми дітьми. Властиво, сини стали для неї цілим світом, який вона і намагалася описати у своїх повістях. Страшним ударом для Френсіс стала несподівана смерть старшого, Лайонела. Хлопець згорів від гострої форми туберкульозу, коли йому було п'ятнадцять років.

Френсіс дуже важко пережила цю втрату. Єдиною опорою і підтримкою їй служив Вівіан. Саме він і став прототипом Се-дрика Ерола, маленького лорда Фонтлероя. Сама письменниця згадувала, що юний Вівіан був палким американським патріотом, гаряче підтримував республіканців, захоплювався президентськими виборами, висловлюючи при цьому напрочуд цікаві думки і спостереження. «Я стала думати про те, як він, ось так розчервонівшись і захопившись, ділитиметься цими своїми думками з консервативними англійцями… Спершу це була лише мимовільна фантазія, та одного дня я подумала, що напишу про це книгу. Нехай він потрапить у цілком нове оточення — і побачимо, як буде у ньому поводитися. Але як звести разом маленького американця і англійського аристократа, дратівливого, консервативного, недоброго? Він мав би з ним жити, розмовляти з ним… Еврика! Я зроблю його сином молодшого сина, який розійшовся зі своїм суворим батьком-аристократом через те, що одружився з бідною вродливою американкою… Так, вирішено, і Вівіан стане цим героєм — Вівіан з його кучерявим волоссячком, з його очима, зі щирим і добрим серцем. Маленький лорд такий-то… Маленький лорд… Як же його назвати? Через день він став маленьким лордом Фонтлероєм. Таку повість писати легко. Почасти вона розгорталась у мене на очах».

Перша спроба створити повість для дітей виявилася напрочуд вдалою. «Маленький лорд Фонтлерой» з'явився друком 1886 року і приніс чималий успіх авторці. За сюжетом повісті створювалися театральні вистави і кінофільми. Книжка стала бестселером.

Далі один за одним з'являлися наступні романи і повісті Френсіс Годґсон Бернет. «Сара Кру» (1888), що згодом була переписана у «Маленьку принцесу» (1905), і «Таємний сад» (1911) здобули найбільшу популярність серед читачів. У цих історіях кожен відкривав для себе можливість змінити щось у собі — а відтак і світ, що нас оточує. Бо саме ця проста думка живила творчість Френсіс Годґсон Бернет.

Наостанок: у липні 1937 року Вівіан Бернет (тоді вже 61-річний чоловік) сам стернував вітрильник у протоці Лонґ Айленд Саунд, коли побачив перекинутий човен і чотирьох його пасажирів у воді. Вівіан кинувся допомагати людям, які тонули — усіх їх вдалося підняти на вітрильник. Однак після цих зусиль у нього стався серцевий напад — і Вівіана Бернета не стало.

Газети писали, що це була смерть, гідна лорда Фонтлероя…

Наталка РИМСЬКА

РОЗДІЛ 1

Несподіваний візит

Седрик анічогісінько про це не знав. Ніхто нічого не казав. Звичайно, він знав, що його батько був англійцем, бо так говорила мама. Але татко помер, коли він, Седрик, був іще зовсім маленьким, отож хлопчик пам'ятав його мало. Хіба те, що батько був високий, мав блакитні очі і довгі вуса… І що було чудово, коли він носив його на своїх плечах по кімнаті. Відколи татка не стало, Седрик невдовзі збагнув, що у розмовах з мамою про нього ліпше не згадувати. Як батько сильно заслаб, Седрика відіслали з дому, а коли хлопець повернувся — було вже по всьому. Матуся також геть піднепала на силі — ледве зводилася з ліжка, тоді поволі добиралася до свого крісла біля вікна і так сиділа без руху годинами. Колись з її милого обличчя не сходили усміхнені ямочки, а тепер вона була бліда як стіна. Матуся страшенно схудла — лише очі світилися, очі, у яких застигла печаль. І ще: тепер вона вдягалася лише у чорне.

— Люба, — мовив до неї Седрик (так матусю завжди називав татко, це від нього хлопчик навчився), — люба, таткові вже ліпше?

І тут хлопчик відчув, як затремтіли мамині плечі. Він підняв кучеряву голівку, подивився любій матусі у вічі — і йому самому захотілося заплакати.

— Люба, — повторив він, — йому ліпше?

Седрик серцем збагнув, що більше не належить питати. Він обхопив своїми рученятами матусину шию й обсипав її поцілунками, тоді ніжно притулився щокою до її щоки. А мама гірко плакала, поклавши голову йому на плече і міцно стискаючи його в обіймах, немовби нізащо не хотіла відпустити його від себе ні на мить.

— Так, йому вже ліпше, — схлипнула вона. — Йому дуже, дуже добре… Але… але ми з тобою залишилися самі… лише ти і я. Більше нікого.

Ось так, хоча Седрик був іще зовсім маленький, він зрозумів: його татко — той міцний і вродливий чоловік, яким його пам'ятав, — більше ніколи до нього не повернеться. Бо він помер — так говорили люди. Седрик не міг іще осягнути усієї печалі тієї події. Але матуся завжди плакала, коли