Викрадений перстень - Іван Остріков

Владі оглянувся і зрозумів. На розі тротуару стояв стовп, на якому спалахували червоні й зелені вогні. Зелений засвітиться — ідуть пішоходи. А спалахне червоний — люди зупиняються і по вулиці мчать автомобілі, трамваї та тролейбуси. Друзі зачекали зеленого вогника, перейшли вулицю й спокійнісінько пішли собі далі. Звідки їм було знати, що за кілька кроків позаду скрадаються кіт Христофор та пацюк Мушик. Мало хто повірить, що кіт і пацюк можуть діяти заодно, але Мушик був не звичайний пацюк, а великий негідник. Він побоювався Христо-фора, як і кожен пацюк побоюється кота, і, власне, тому прийшов до нього й звів наклеп на Тото. Мушик сподівався, що тепер кіт з довгим іменем не ганятиметься за ним по закутках і не лякатиме страшним голосом.

Христофор же будь-що хотів зловити гумового хлопчика й тому ладен був прийняти будь-чию допомогу. Він, певно, схопив би Тото прямо на вулиці, коли б не рушниця Владі.

Отак і йшли вони — двоє приятелів попереду, а за ними, тулячись ближче до стін будинків, два їхні недруги.

— Давай сядемо в тролейбус, — мовив Владі, — так скоріше доберемося.

До зупинки під’їхав великий тролейбус, пофарбований в червоне й жовте. Друзі зайшли й сіли біля вікна. Христофор і Мушик не зважилися ввійти, а, підібгавши хвости, щоб не волочилися по землі, почепилися ззаду. Тролейбус рушив і помчав вулицями міста. Багато цікавого можна було побачити з вікна, але Владі більше дивився на вітрини продовольчих магазинів, де виднілися рум’яні бублики, здобні булочки, різноманітні тістечка, рожевуваті ковбаси, сосиски, шоколадні цукерки та інші ласощі. Владі зголоднів.

— Треба було все-таки спитати дозволу в мами, — мовив хлопчик, — навіть коли б і силувала їсти.

— Треба було! А чом же ти не послухався мене? — підтвердив і гумовий хлопчик.

А тролейбус віз їх все далі й далі. Коли ж доїхали до околиці міста, тролейбус завернув і зупинився. Мав повертати назад. Друзі злізли й попрямували своєю дорогою, а слідом за ними — кіт і пацюк.

— Їсти хочеться, ох, як хочеться їсти, — почав Владі.

— Потерпи трошки, — заспокоїв його Тото, — дійдемо до лісу, то знайдемо щось перекусити.

Проте вони йшли-йшли й не знайшли нічого.

— Ох і їсти ж хочеться! Здається, випив би цілу кварту молока, хай і з вершками, — знову почав хлопчик.

Пацюк Мушик, котрий все чув, підбіг до друзів.

— Я можу вам запропонувати дещо!

— А ти хто? — здивовано запитали приятелі.

— Я вам друг, Мушиком звати.

Тото щось не сподобався цей «друг», та Владі вже питав:

— А що в тебе є?

— Сало! — промовив пацюк і так усміхнувся, що вуса в нього задрижали, а очі засяяли вогниками. — Хай ваш приятель піде зі мною, я дам йому сало, а він принесе вам.

Що вдієш — треба йти. Пацюк, волочачи за собою довгого хвоста, рушив уперед, а Тото назирці за ним. Неподалік стояв сарай, і Мушик крізь прочинені двері проліз туди.

— Прошу, заходьте. Тут один мій знайомий завжди лишає мені щось перекусити.

Гумовий хлопчик оглянувся. Всередині було темно. Понад стіною купою лежали порожні ящики, поламані столи, розхитані стільці і всякий різний непотріб. Стояв і якийсь велосипед.

— Обережно, пильнуйся, — прошепотіли шини велосипеда, але так тихо, що Тото не міг почути.

— Он там! — показав Мушик. — Візьми оте сальце.

На підлозі стояла маленька дротяна хатка, схожа на клітку. її дверці були широко розчинені, а всередині погойдувався шматочок сала, прикріплений до дротика. Кожному відомо, що то пастка для пацюків. Але ж гумовий хлопчик до цього часу не бачив нічого такого. Він сміливо зайшов у клітку й смикнув сало. Раптом — хлоп! — враз дверцята зачинилися.

— Що, піймався! — зашипів за пасткою пацюк Мушик. — Тепер я покличу кота Христофора.

Тото страшенно злився. Як він міг повірити підступному пацюкові! Гумовий хлопчина почав торсати дверцята пастки, але вони були міцно зачинені.

— Не трать сили! Не вийде! — хихикав Мушик, танцюючи якийсь дивний танок круг гумового хлоп-чика-бранця.

Раптом велосипед, що стояв, спершись об стіну, потихеньку прокотився вперед, і гумове колесо наступило на довгий хвіст негідника.

— Пі-і-і, ой пусти! — запищав пацюк і підплигнув, але так і не звільнив хвоста.

— Втікай, Тото, втікай, — прошепотіли шини велосипеда, — ми поквитаємося з ним!

— Не можу втекти. Мене замкнули! — ледве не плакав Тото. — А ви хто ж такі будете?

— Ми твої сестри, шини велосипедні. Такі ж гумові, як і ти.

— О любі сестри, там, надворі, мій друг Владі, якби гукнути його, він певно звільнив би мене.

— Та ти скажи тільки, ми відразу ж покличемо, — і дзвінок велосипеда скільки сили почав дзвонити.

— Пустіть, пустіть мене! — запищав Мушик. — Бо вкушу!… — і він вп’явся своїми гострими зубами у велосипедну гуму.

— Не лоскочи! — засміялася гума й ще міцніше затиснула хвіст пацюкові.

В цю хвилину двері сараю широко відчинилися й на поріг ступив Владі з рушницею в руках.

— А так, ось ти як! — розгнівався він і рушив до пацюка-негідника.

Рятуйте! Змилосердьтеся! — запищав Мушик і почав вибріхуватися: — Я пожартував!

Та ніхто йому не повірив. Владі прицілився. І раптом — лусь! — хвіст пацюка відірвався і Мушик стрілою шмигнув у темний куток.

— Нічого! — проказав хлопчик, — на згадку візьмемо його хвіст, — і заховав Мушиків хвіст собі в кишеню.

Потім відчинив пастку, і Тото, обтрусившись від пилюки, вийшов на волю.

— До побачення, любі сестроньки.