Викрадений перстень - Іван Остріков

— Якщо попросиш, то, певно, вибачу тобі. А перстень таки справді дуже коштовний.

— Мабуть, дорого коштує?-запитав Владі.

— Не тільки тому, — пояснив дядько Мешко, — цей перстень носила на руці добра робітниця. А руки робітниці, як і руки матері…

— Готують нам щось смачне! — перебив Владі.

— І виробляють іграшки! — додав Тото. А Пік, на знак згоди з друзями, дзявкнув.

— От бачите, ви й самі знаєте, — посміхнувся дядько Мешко. А Владі промовив:

— Я дуже люблю мамині руки!

— Тому нам будь-що треба знайти перстень, — докінчив старий майстер.

— Дядьку Мешко, а як ви зустріли Піка? — запитав Тото.

— О, мало не забув, — очі дядька Мешко весело всміхнулися, а круг них з’явилися зморшки, великі й малі. — Наш Пік герой, справжній герой. Сиджу я собі на березі річки й ловлю вудкою рибу. А риба, як на зло, чомусь не клює. І раптом з води вискочив жа-бур і злякано подався на берег, а за ним другий, ще дужче наполоханий, далі третій, цей аж позеленів од страху, і нарешті четвертий — ледь живий. А за ними з’явився, — хто б ви думали? — Пік. Обтрусився так, що бризки у всі боки аж захурчали, й щодуху за жабурами. Я ледве догнав його. Коли б ви бачили, як він їх відлупцював! Герой, справжній герой наш Пік!

— То ж були жаби-забіяки, — пояснив Тото, — так їм і треба!

Ну, а зараз, діти, час спати!

Друзі, вкрившись ковдрою, поснули, а у розкрите вікно заглянув місяць і посміхнувся. Навіть він ще не знав, що буде завтра.

Влітку сонце сходить рано. Та на цей раз ще й сонце не зійшло, а у вікні кімнати, де спали друзі, вже з’явилася довгаста мордочка пацюка Мушика. Він понюхав ліворуч, потім праворуч і нищечком, так щоб ніхто не бачив, скочив у кімнату. В світлиці негідник оглянувся й сквапно зіп’явся на стілець, де лежали Владеві штанці. Понишпорив у кишенях, знайшов свій хвіст і радісно пискнув. Це якраз те, що йому треба!

В цю хвилину якраз прокинувся Пік, він одразу ж відчув, що в кімнаті хтось є, і гавкнув. Мушик сквапно скочив на вікно, а з вікна надвір. А за ним стрілою метнувся гумовий цуцик. Прокинувся й То-то, але встиг побачити тільки хвостик Піка, що саме мелькнув за вікном. Тото штовхнув Владі, та хлопчик так солодко спав, що навіть не відчув штурхана. А час не жде! Тото, хоч і знав, що виховані хлопчики так не роблять, теж вистрибнув у вікно.

Мушик, а за ним Пік, мчали на узліссі. Скільки було духу Тото подався за ними. Між деревами було сиро й холодно. На листі кущів блищали краплинки роси. Гілки кущів сплелися й заважали бігти, але хлопчик не зупинявся. Треба спіймати цього негідни-ка-пацюка, треба покласти край його підлоті.

Скільки тривала погоня — сказати важко. Сонце вже добре-таки припікало, коли Тото на одній із полянок нарешті догнав Піка. Цуценя висолопило свій рожевий язичок і важко-важко дихало. А Мушиково-го навіть сліду не було видно.

Стомлений гумовий хлопчик важко сів на травицю й в ту ж хвилину скочив, немов би вгніздився на голку. Посеред полянки височіло велике сухе дерево. В дебелому прикорні зяяло темне, велике дупло. А над дуплом стовбур ділився надвоє. Сухі гілки тяг лися до неба. А на самій вершині чорніло гніздо. На цей раз помилки бути не могло — то гніздо ворона!

І як подумав Тото, що це ж тут поруч Мімі, що її можна зараз порятувати, йому якийсь клубок став у горлі — він і крикнути не може! Його охопила нетерплячка. Замість покликати Владі та дядька Мешко, замість зачекати Владевого тата, він вирішив, що може й сам все зробити.

Немов білочка, шмигнув Тото на дерево, а Пік залишився внизу, бо цуценята не вміють лазити по деревах, навіть якщо від цього залежить порятунок гумової дівчинки. Тото вже майже добрався до гнізда, як прилетів ворон. Його чорне пір’я вилискувало на сонці, немов щойно було випране й випрасуване, очі блищали зло й хижо. І все ж розбійник не зважувався наблизитись, а кружляв над гніздом час від часу повертаючи голову, немовби хотів поглянути на вискубаний хвіст. Не було сумніву, що він відразу ж упізнав гумового хлопчика.

Тото скочив у гніздо. Там, зв’язана рожевими шовковими нитками, що їх ворон, видно, вкрав з якогось кошика для рукоділля, спала Мімі.

— Мімі, вставай! Скоріше! Треба тікати, — заходився будити Мімі гумовий хлопчик.

Балеринка розплющила свої гарні довговії очі й, забачивши його, мовила:

— Чи це не сниться мені?

— На цей раз ні! Вставай скоріше.

Очі Мімі налилися сльозами, а носик наморщився, і вона розрюмсалась.

— Тото, любий, це ти! Я знала, що ти прийдеш!

Дивні ці дівчата! Вони ладні рюмсати, коли зовсім не час для сліз.

— Мімі, зрозумій, зараз поспішати треба! Потім, якщо вже так тобі кортить, плач хоч цілий тиждень.

— Я не можу встати. Я зв’язана.

Рожеві шовкові нитки міцно обснували балеринку. Тото спробував був розірвати їх, але вони виявилися дуже міцними.

Ворон, пролетів у них майже над головою, сів неподалік на гілку й хрипло закаркав:

— Краа… краа… краа…

Голос у нього був немов надтріснутий і неприємний.

Гумовий хлопчик роздивився по гнізді. І чого тільки не було в цьому гнізді! І скляні кульки, і блискучі ґудзики, кусочки дзеркала, стотинки, навіть скляна пробка з флакончика та дві сережки. Злодійкуватий ворон тягнув у гніздо все блискуче, якщо тільки його можна було вкрасти. Лежав тут і перстень тітки Елки. Тото швидко сховав його в кишеню, потім узяв кусочок дзеркальця, краї якого були гострі, мов