Викрадений перстень - Іван Остріков

— Знаю, але не скажу! — розсердилася голубка. — Він розбійник. Весною минулого року випив мої два яйця.

— Він і нам багато нашкодив, але зараз у мене немає часу розповідати. Треба знайти його і обскубти хвоста.

— Ну, якщо так, тоді скажу. Посеред лісу стоїть високе сухе дерево. Ти його пізнаєш по товстому роздвоєному стовбуру і по дуплу біля землі. От на цьому дереві й звив собі гніздо ворон. Звідси треба йти праворуч, — і голубка показала крилом.

Тото почав злазити. Владі, що вже втратив надію дочекатися свого друга, сидів на землі. Сидів і не оглядався. А позад нього в траві квапливо повзла змія-попелянка. Гнучке її тіло вужем звивалося поміж квітів, і сіра шкіра вилискувала проти сонця. Це пацюк Мушик намовив її вкусити хлопчика. А сам причаївся в кущах і чекав, як розгортатимуться події. Він думав, що друзі вже знайшли перстень і хотів, скориставшись з допомоги гадюки, забрати його.

Гумовий хлопчик перший помітив небезпеку.

— Владі, побережись! — гукнув він і стрибнув з дерева.

Немов м’яч упав він прямо на гадюку.

Попелянка зашипіла, повернула голову, роззявила пащу з двома довгими загнутими зубами й спробувала вкусити хлопчика. Але Тото міцно тримав її за шию, і вона не могла його дістати. Тоді її гнучке тіло швидко обвило Тото і почало здавлювати, але хлопчик не випускав гадюки з рук і ще дужче й дужче давив шию ворога.

Владі, який спершу не зрозумів, що сталося, схопився на рівні ноги. В траві, позад нього клубком качалися по землі його друг і гадюка. Владі зірвав з плеча рушницю, але вистрелити не наважився: боявся влучити в гумового хлопчика.

І в цю хвилину лісом прокотився сердитий гавкіт. То, гнаний гумовим цуциком Піком, з узлісся щодуху тікав безхвостий пацюк Мушик. Коли ж Пік побачив обвитого гадюкою Тото, він кинув пацюка і, гавкнувши раз гнівно і раз радісно, втопив свої зуби в попелянку. Лискучі обручі, що здавлювали гумового хлопчика, відразу ж осіли. Довге тіло, схоже на шланг, почало звиватися й вириватись. Але Тото міцно тримав гадюку, і навіть встиг зав’язати два вузли на її хвості. Цуцик невтомно притискував ворога до землі, аж доки гадюка не сконала і довгий її язик не вивалився з пащі. Тоді друзі відкинули її, розчулено обнялися, і Тото так зрадів зустрічі з другом, що навіть поцілував Піка в мордочку. Владі теж не лишився байдужим. Він обняв гумового хлопчика і сказав:

— Дякую, Тото, ти справжній друг! Ти врятував мене, ризикуючи життям!

— О, що ти, — відповів Тото, скромний Тото, котрий не любив, коли вели мову про його хоробрість, — я прийняв гадюку за шланг і хотів погратися ним.

А Пік хвилювався, радісно гавкав, крутив хвостиком, кидався в ліс, вертав назад і знову мчав. Він хотів, щоб хлопці йшли за ним. Владі й Тото рушили. Тоді гумовий цуцик загавкав ще радісніше, а хвостика його майже не стало видно — так швидко махав ним Пік. Куди ж він хоче вести друзів?

На лісовій галявині стояла хатинка. Перед хатинкою ріс садок, виднілися доріжки, посипані дрібним рожевуватим пісочком. З димаря шугав дим. Значить, в хатинці живуть. І прямо до тієї хатинки вів друзів Пік. Коли друзі ступили на доріжку, посилану піском, двері розчинилися і на порозі став дядько Мешко — старий майстер фабрики гумових іграшок, який учить тьоть і мам добре фарбувати гумових хлопчиків і дівчаток, цуциків і ведмежаток.

— Заходьте, діти, — гукнув він, — вечеря вже готова. Скоріше, а то молоко може прохолонути!

На столі, застеленому білою скатертиною, стояли всякі ласощі — парне молоко, свіжий сир, масло, солодші за малину сирки, бісквіти і ще багато всякої всячини.

Владі квапливо вмостися до їжі, бо дуже зголоднів.

— А ти руки помив? — запитав дядько Мешко. Хлопчик добре знав, що перед їдою треба мити руки, і завжди мив без нагадування, а сьогодні (маєш!) забув. Присоромлений, він пішов у кімнату поруч, де був умивальник і мило.

Коли на столі все було вже з’їдено до крихти, дядько Мешко мовив:

— А тепер розкажіть, як ви сюди потрапили, — і його очі всміхнулися поверх окулярів, а довгі вуса весело здригнули.

Друзі переглянулися, і почали розказувати все-все, нічого не приховуючи. Коли йшлося про бійку з жабурами, чи про боротьбу з гадюкою, цуцик Пік. щоб показати, що й він все розуміє, сердито дзявкав. А решту часу він невтомно помахував хвостиком.

Видно, дуже радів!

Дядько Мешко задумався.

— Зразу, ще з фабрики, треба було подзвонити мені по телефону. Я б допоміг вам розшукати Мімі й перстень. А зараз ходімо повідомимо Владевих татка й маму. Скажемо, що він тут, і хай вони не хвилюються. Подалися світ за очі, нічого не сказавши! Ніколи не робіть так! Не можна.

Владі винувато похнюпив голову. «Казав же тобі», — хотів нагадати йому Тото, але промовчав, бо знав, що друг і так усвідомив свою помилку.

Потім пішли в кімнату, де стояв телефон. Дядько Мешко крутнув на телефоні кружальце з дірочками, і в трубці пролунав голос Владевого татка. Старий майстер розповів про все, і татко дуже зрадів, що його хлопчик знайшовся, бо він не міг збагнути, де шукати його. Навіть обіцяв не карати Владі за те, що без дозволу пішов з дому. Обіцяв, що завтра теж прийде, візьме з собою мисливську рушницю й допоможе зловити ворона. Потім розмовляли з мамою Владі, і вона теж дуже зраділа.

Приятелі один за одним переговорили по телефону, а Пік, на знак привітання, дзявкнув у трубку.

Розмову скінчили вже смерком.

— Ну, час спати, — мовив дядько Мешко. — А завтра всі разом зловимо ворона, врятуємо Мімі й повернемо перстень тітці Елці.

— А ви не гніваєтесь на мене? — винувато