Викрадений перстень - Іван Остріков

Раптом біля них зупинився грузовик.

— Здоров був, Тото! — почувся знайомий голос.

Друзі глянули вгору. На автомобілі похитувалася усміхнена стара галоша.

— Доброго здоров’я, доброго здоров’я! — зрадів гумовий хлопчик, — куди прямуєте? Ходіть з нами!

— Я знайшла свою подругу! Ось вона зі мною. Тут повен грузовик рідні — стоптані галоші, боти, чоботи та інший гумовий дріб’язок. Люди зібрали нас. Тепер вже не будемо даремно валятися.

— Куди їдете?

— Вертаємо на фабрику гумових виробів.

— Чого?

— На переливку.

— Що? — здивувався Тото.

— На переливку, — радісно повторила галоша, — нас перетоплять і виллють нові гумові речі. Геть старість! В цьому перевага гумових речей. Я ніколи не розстануся з приятелькою.

Знову забурмотів мотор грузовика.

— А де Пік?

— Я думала, що він з тобою.

Гумові шини автомобіля здригнулися й важко рушили вперед.

— До побачення, Тото, — гукнула галоша, — скоро зустрінемося, я відчуваю — зустрінемось!

— До побачення, до побачення!

Грузовик зник за хмаркою куряви.

— Розумна й добра галоша, — сказав Тото й па очі йому набігла сльоза. Може, від вітру.

Приятелі пішли своєю дорогою.

Незабаром дійшли до лісу. Це вже був справжній ліс — без огорожі, а дерев багато-багато, і всі вони високі. Друзі попрямували вузькою стежиною, яка звивалася поміж пеньками та кущами й губилася десь у листі. Відхиляючи поперед себе гілля, друзі сміливо йшли вперед, ішли й не знали, що за десять кроків від них скрадаються Христофор та Мушик.

Переслідувачі дуже стомилися. Два дні вже як вони нічого не їли, і настрій у них був поганий. Кіт ще довго виспівував би собі з козлом, коли б не отой ниций пацюк, що мав звичку завжди сувати свого гострого носа, куди його не просять. Це він гукнув кота й зараз глузував з Христофора, що той дав втекти гумовому хлопчику.

Коли вийшли на невеличку галявинку, Мушик мовив:

— Ну, думаю, час домовитися.

— Про що домовлятися? — гнівно прошипів кіт.

— Домовимося, як поділимо здобич. Зараз вони в наших руках, вірніше в наших лапах, і вже не вирвуться.

— Яку здобич? Що ділити? — здивувався Христофор, і його вуса насторожено нашорошились.

— Як що? Ти візьмеш гумових ляльок, — Мушик мав на увазі Мімі й Тото, — а я заберу перстень.

— Але ж мені не потрібні цяцьки, я просто хочу повернути їх на фабрику, оскільки вони вийшли без дозволу.

— Мені байдуже, чи потрібні вони тобі, чи ні. Роби з ними, що хочеш! А я хочу взяти перстень! — відрубав пацюк.

Враз у кота наїжачилася шерсть біля лівого вуха, потім біля правого, на спині. А коли наїжачилась і на хвості, то він вже зрозумів, що за один його друг.

— Ах ти ж, пацюк-негідник! — зашипів Христофор. — На крадіжку підбиваєш! Ну і оббілую ж я тебе!

Але Мушик був не просто негідник, він був передбачливий негідник. І тому щодуху шмигнув крізь листя кущів і зник. Кіт метався на всі боки, нервував і ображено волав:

— Ну, цього я так не подарую! Ніколи не подарую! Я стільки років вірою й правдою служив як помічник фабричного сторожа, а він мене підбиває на крадіжку! Оббілую! Живого оббілую!

На жаль, ніхто не міг чути його прокльонів. Тільки якась сойка, що саме сіла неподалік на дерево, проказала:

— А ти вибирай кращих друзів. Бо поганий друг тільки поганому навчить.

Це єдине, що вона знала й що невтомно повторяла. На цей раз її слова прозвучали саме доречно.

А в цей же час негідник Мушик поспішав усе далі й далі. Біг між деревами, пробирався серед гілок, що безжально шмагали його, обминав купини й шукав нірки гадюки-попелянки. Він щось задумав. Лихе задумав. Дуже лихе.

Тото й Владі переходили від дерева до дерева й уважно оглядали їх. Але гніздо ворона знайти не могли. Вже давно не видно було чорного пір’я, вже давно брели вони навмання. Не допомагав і гарний малюнок хлопчика. І все-таки в лісі було не страшно, а навпаки навіть дуже приємно. На деревах різні пташки пурхають і щебечуть. Куди краще щебечуть, аніж канарки в клітці. Хлопчики знайшли і лісові ягоди — солодкі та запашні. І взагалі, якби не клопіт, коли б не треба було якнайскоріше знайти Мімі та перстень, вони б не погано погуляли. Особливо ягоди! Лісові ягоди видалися їм такими смачними, що сонце вже перевалило за південь, а вони все ще не могли насититись.

Надходив вже полудень, коли Тото побачив високий, сухий в’яз. На верхівці, посеред гілля, самітньо чорніло гніздо. То могло бути гніздо тільки одного птаха — ворона.

— Мімі, Мімі, — загукав гумовий хлопчик, — ми ту-у-у-ут!

Але з гнізда ніхто не озвався. Серця в друзів занили. Що вчинив чорний ворон? Що з гумового балеринкою?

Тото квапливо поліз на дерево. Ще трошки, ще… і ось він зіп’явся аж до гнізда. Заглянув і… засміявся.

— Що таке? — гукав знизу стривожений Владі. Він не міг розібрати, чи товариш сміється, чи плаче.

В гнізді сиділи крихітні голуб’ята. Зовсім голенькі, вкриті тільки ріденьким пушком, і, мабуть, дуже голодні, бо тільки почули, що хтось є поблизу, відразу ж широко роззявили свої жовті дзьоби. А що міг запропонувати їм Тото? Навіть крихти не знайшов у кишенях. У цю хвилину прилетіла голубка-мати. Насторожено глянула на Тото й заходилася годувати малят. Роздробила дзьобом кілька зернят і місиво штовхала прямо в горлянки голуб’ятам.

— Прошу вибачити, — мовив Тото, — я шукаю гніздо ворона. Ви