Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

— То ти справді продаси свої нові ковзани, якщо знайдеш покупця?

— Звичайно, — відповів він, дивлячись на неї з усмішкою.

— Ну, Гансе, якщо ти неодмінно хочеш продати свої ковзани… — сказала Анні, трохи зніяковівши. — Я хочу сказати, якщо ти… Отже, я знаю когось, хто хотів би їх купити… От і все.

— Це не Янсзон Кольп? — запитав Ганс, миттєво спалахнувши.

— Зовсім ні, — відповіла вона, — Він не з моїх друзів.

— Але ти знаєш його, — наполягав Ганс.

Анні розсміялася:

— Так, я його знаю, і тим гірше для нього. І, будь ласка, Гансе, ніколи більше при мені не згадуй Янсзона! Я його ненавиджу!

— Ненавидиш його? Як можеш ти, Анні, когось ненавидіти?

Вона задерикувато підняла голівку:

— Так, я зненавиджу і тебе також, якщо ти будеш повторювати, що він мені друг. Вам, хлопцям, цей потворний здоровань, може, й подобається, бо він упіймав натертого салом гусака минулого літа на ярмарку, а потім його зав’язали в мішок, і він у мішку видерся на верхівку тички. Але я від цього не в захваті. Я незлюбила його відтоді, як він при мені намагався зіштовхнути свою сестричку з каруселі в Амстердамі. І ні для кого не секрет, хто вбив лелеку, який жив у вас на даху. Але нам нема чого говорити про такого кепського, злого хлопчиська… Слово честі, Гансе, я знаю людину, яка охоче купить твої ковзани. В Амстердамі ти не продаси їх і за півціни. Будь ласка, віддай їх мені! Гроші я принесу тобі сьогодні ж після обіду.

Якщо Анні була чарівна, коли вимовляла слово «ненавиджу», встояти перед нею, коли вона говорила «будь ласка», не міг ніхто. Принаймні, Ганс точно не міг.

— Анні, — сказав він, знімаючи ковзани й ретельно протираючи їх мотком мотузки перед тим, як віддати дівчинці, — пробач, що я такий допитливий: але якщо твій друг не захоче їх узяти, ти принесеш їх сьогодні? Адже завтра вранці мені доведеться купити торфу й борошна для мами.

— Не хвилюйся, мій друг захоче їх узяти, — розсміялася Анні, весело кивнувши й несучись геть так швидко, як тільки могла. Виймаючи дерев’яні «полози» зі своїх об’ємистих кишень і старанно прив’язуючи їх до ніг, Ганс не чув, як Анні пробурмотіла:

— Шкода, що я була такою різкою! Бідолашний, славний Ганс! Який чудовий хлопець!

І Анні, вся занурена в приємні думки, не чула, як Ганс проговорив:

— Я бурмотів, як ведмідь… Але дай їй, Боже, здоров’я! Бувають же такі дівчата! Справжнісінький янгол!

Можливо, це й на краще, що кожен із них не чув слів іншого. Не можна ж знати про все, що відбувається на білому світі!

Коли ми звикаємо до розкоші, нам важко пережити ті нестатки, яких ми раніше майже не помічали. Дерев’яні ковзани скрипіли голосніше, ніж будь-коли. Ганс ледве пересував ноги на цих старих, незграбних обрубках, але не жалкував, що розпрощався зі своїми чудовими ковзанами… Навпаки, він рішуче відганяв від себе хлоп’ячу досаду, що не зміг зберегти їх хоч трохи довше, хоча б до змагань.

«Мама, звичайно, на мене не розсердиться, — думав він, — за те, що я продав їх без її дозволу. У неї й так вистачає клопотів. Про це ми ще встигнемо поговорити, коли я принесу додому гроші».

Цілий день Ганс блукав вулицями Амстердама в пошуках роботи. Він добув кілька стейверів, узявшись допомагати якомусь чоловікові, що вів до міста нав’ючених мулів, але постійної роботи ніде знайти так і не зміг.

Він був би радий найнятися носієм або розсильним. Йому не раз траплялися навантажені пакунками хлопці, які неквапливо пленталися кудись, волочачи ноги, але для нього самого місця не знайшлося. Один крамар нещодавно найняв підручного. Іншому потрібен був «хлопець трохи гладкіший і жвавіший» (а точніше сказати — «краще вдягнений», тільки крамар не хотів говорити цього вголос). Третій просив Ганса зайти через кілька місяців, мабуть, коли відкриють канали, а багато хто просто хитав головою, не кажучи й слова. На фабриках йому також не щастило. У цих величезних будинках, де робили стільки вовняних, бавовняних і лляних тканин, всесвітньо відомих фарб, цегли, скла й порцеляни, на цих млинах, де мололи зерно, в цих майстернях, де шліфували коштовні алмази, сильний, здібний і до того ж охочий працювати юнак, здавалося б, міг знайти собі справу. Але ні, всюди Ганс чув одну відповідь: нові робітники зараз не потрібні. Якби він зайшов до свята святого Ніколааса, йому, можливо, і дали б роботу, адже в той час усюди всі квапились, але зараз хлопчиків більше, ніж потрібно.

Гансу хотілося, щоб ці люди хоч на мить побачили його матір і Гретель. Він не знав, що тривога обох дивиться з його очей, не знав, що, різко відмовивши йому, багато хто почувався ніяково й думав: «Не треба було проганяти хлопчину». Деякі батьки, повернувшись того вечора додому, розмовляли зі своїми дітьми лагідніше, ніж зазвичай, згадуючи, як посмутніло після їхніх слів чесне юне обличчя хлопця, що просив роботи; і ще не настав ранок, як один хазяїн вирішив, що, якщо хлопець із Брука зайде знову, треба буде наказати старшому майстрові поставити його на якусь роботу.

Але Ганс нічого цього не знав. Коли сонце зайшло, він вирушив назад у Брук, не розуміючи, чому в нього так дивно стискається горло — від почуття безнадійності чи від рішучості перебороти всі перешкоди. Був у нього, щоправда, ще один шанс. Тепер мейнгеєр ван Хольп, можливо, вже повернувся, думав він. Правда, Пітер, за чутками, ще вчора ввечері вирушив до Гаарлема влаштовувати якісь справи, пов’язані з великими ковзанярськими змаганнями. Але все-таки Ганс піде до ван Хольпів і спробує отримати роботу.

На щастя, Пітер повернувся рано-вранці. Він був уже вдома і саме збирався йти до Брінкерів, коли прийшов