Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

— А, Гансе! — вигукнув він, коли Ганс, втомлений, підійшов до дверей. — Ви мені й потрібні. Заходьте й погрійтеся!

Зірвавши з себе пошарпану шапку, яка, мов навмисно, прилипала до голови щоразу, коли її хазяїн ніяковів, Ганс став на одне коліно. Не для того, щоб привітатися на східний манер, і не для того, щоб ушанувати богиню охайності, яка тут панує, а просто тому, що його важкі черевики здатні були вселити жах будь-якій домогосподарці в Бруці. Знявши черевики, їхній хазяїн обережно зайшов до будинку, залишивши їх зовні, як вартових, чекати на його повернення.

З будинку ван Хольпів Ганс пішов з легким серцем. У Гаарлемі батько велів Пітеру передати Гансові Брінкеру, щоб той негайно почав робити двері для літнього будиночка. У садибі була зручна майстерня, і Гансові дозволили працювати в ній, поки він не скінчить різьблення.

Пітер не сказав Гансові, що пробігся на ковзанах до самого Гаарлема тільки для того, щоб усе це владнати, поговоривши з мейнгеєром ван Хольпом. Йому було достатньо бачити, як засяяло радістю обличчя молодого Брінкера.

— Мені здається, я з цією роботою впораюся, — сказав Ганс, — хоч я й не навчався ремеслу різьбяра.

— А я цілком певен, що впораєтеся, — щиро відповів Пітер. — Ви знайдете всі потрібні вам інструменти у майстерні. Її там ледь видно за деревами, хоча вони й обсипалися. Влітку, коли живопліт укритий листям, майстерні звідси не видно зовсім… Як почувається ваш батько сьогодні?

— Ліпше, мейнгеєре… Сили прибувають до нього з кожною годиною.

— У житті я не чув про більш дивовижний випадок! Цей суворий старий Букман — воістину чудовий лікар!

— Ох, мейнгеєре, — палко промовив Ганс, — цього мало! Він не тільки чудовий лікар — він добра людина! Якби не добре серце меєстера і не його велика майстерність, мій бідолашний батько й досі жив би в пітьмі. Я вважаю, — додав він, і очі в нього спалахнули, — що медицина — найшляхетніша наука!

Пітер знизав плечима:

— Може, вона й дуже шляхетна, але мені вона не зовсім до смаку. Лікар Букман, звичайно, майстер своєї справи. Ну, а щодо його серця… Позбавте мене від таких сердець.

— Чому ви так кажете? — запитав Ганс.

Цієї хвилини з сусідньої кімнати помалу вийшла дама. Це була мевроу ван Хольп, у шикарному чепцеві й довжелезному атласному фартуху, обшитому мереживом. Вона поважно кивнула Гансові, коли той відійшов від комина й відважив їй найввічливіший уклін, на який тільки був здатен.

Пітер зараз же підсунув до комина дубове крісло з високою спинкою, і його мати сіла. З боків комина стояло два великих обрубки коркового дерева. Пітер підставив один з них під ноги матері. Ганс повернувся, збираючись іти.

— Почекайте, будь ласка, юначе, — сказала вона. — Я випадково почула, як ви з моїм сином говорили про мого друга, лікаря Букмана. Ви маєте рацію, юначе: у лікаря Букмана дуже добре серце… Бачиш, Пітере, ми можемо жорстоко помилитися, якщо судитимемо про людину лише за її манерами; хоча взагалі ввічливість можна тільки вітати.

— Я не хотів виявити неповаги до лікаря, матінко, — сказав Пітер, — Але ніхто не має права так поводитися з людьми, як він. А про нього це всі говорять.

— «Усі говорять»! Ой, Пітере, «всі» — це ще нічого не означає. Лікар Букман пережив велике горе. Багато років тому він за дуже страшних обставин втратив єдиного сина. Це був чудовий юнак, тільки трохи необачний і запальний. До цього нещастя Герард Букман був одним із найприємніших людей, яких я знала.

Тут мевроу ван Хольп лагідно поглянула на юнаків, підвелася й вийшла з кімнати так само чинно, як і ввійшла до неї.

Пітер, не цілком переконаний словами матері, пробурчав: «Гріх допускати, щоб горе перетворювало весь твій мед на жовч», — і провів гостя до вузьких бічних дверей. Перш ніж вони попрощалися, він порадив Гансові добре потренуватися на ковзанах.

— Адже тепер, — додав він, — коли ваш батько одужав, ви прийдете на змагання з веселою душею. Ніколи ще в нашій країні не влаштовувалося таке чудове ковзанярське свято! Всі тільки про нього й говорять. Не забудьте: ви маєте постаратися отримати приз.

— Я не братиму участі в змаганнях, — відповів Ганс, опустивши очі.

— Не будете брати участь?! Але чому ж? — І Пітер одразу ж подумки запідозрив Карла Схуммеля у якихось інтригах.

— Не можу, — відповів Ганс і нагнувся, щоб усунути ноги у свої величезні черевики.

Щось у його обличчі підказало Пітерові, що розмову продовжувати не варто. Він попрощався із Гансом і, коли той пішов, задумливо подивився йому вслід.

За мить Пітер крикнув:

— Гансе Брінкер!

— Так, мейнгеєре?

— Я беру назад усі слова, що говорив про лікаря Букмана.

— Добре, мейнгеєре.

Обидва розсміялися. Але в Пітера усмішка змінилася на здивований вираз обличчя, коли він побачив, як Ганс, дійшовши до каналу, став на одне коліно й узявся надягати дерев’яні ковзани.

— Дуже дивно, — пробурмотів Пітер, похитуючи головою, і повернувся, щоб увійти до будинку. — Чому ж він не бігає на своїх нових ковзанах?

Сонце майже зайшло за обрій, коли наш герой, щасливий, але все-таки досадливо усміхаючись, зірвав із себе дерев’яні полози й, сповнений надій, попрямував до маленької халупки, яку вже давно нарекли «будинком ідіота».

Біля входу бовваніли чиїсь дві тоненькі фігурки. Але не тільки Гансові очі, а й менш зіркі могли б одразу впізнати їх.

Сіра, ретельно залатана кофта, вицвіла синя спідниця, поверх неї — ще більш вицвілий блакитний фартух, уже затісний чепчик, швидкі ніжки у величезних черевиках-кораблях — все це, звичайно, належало Гретель. Ганс упізнав би її де завгодно.