Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

— Я заснула, — пролепетала вона, затинаючись, і, дуже збентежена, обома руками протерла очі.

— Саме так, і заснула занадто міцно, — всміхнулася Гільда побілілими губами. — Але зараз тобі ліпше… Спирайся на мене, Гретель, ось так… А тепер рухайся. Скоро ти трохи зігрієшся і тобі можна буде сісти біля вогню… Я відведу тебе додому.

— О ні, ні, ні! Тільки не туди! Там меєстер. Він сказав, щоб я пішла геть!

Гільда здивувалася, але вирішила поки не розпитувати.

— Гаразд, Гретель… Намагайся йти швидше. Я вже давно помітила тебе тут, на горбку, але думала, що ти бавишся… Ось так… Рухайся…

Увесь цей час добра дівчинка змушувала Гретель ходити туди-сюди, підтримуючи її однією рукою, а другою щосили намагаючись стягнути з себе тепле пальто.

Але Гретель здогадалася, навіщо вона це робить.

— О, юфроу! — благально крикнула вона. — Будь ласка, і не думайте про це!.. Будь ласка, не знімайте його з себе! Я вся палаю, справді, палаю… Ну, не те щоб палаю, але мене всю начебто голками й шпильками штрикає… Будь ласка, не треба!

Розпач бідної дівчинки був такий щирий, що Гільда поспішила заспокоїти її:

— Гаразд, Гретель, не буду. А ти побільше рухай руками… Ось так. Щоки у тебе вже червоні, як троянди. Тепер меєстер, напевно, впустить тебе. Неодмінно впустить… А що, твій батько дуже хворий?

— Ой, юфроу, — вигукнула Гретель, знову заливаючись слізьми, — він, мабуть, помирає! Зараз у нього там два меєстера, а мама сьогодні мовчить… Чуєте, як він стогне? — додала вона, знову охоплена жахом. — У повітрі щось гуде, і я погано чую. Може, він помер! Ох, якби мені почути його голос!

Гільда прислухалася. Будиночок був зовсім близько, але з нього не долинало жодного звуку.

Щось підказувало їй, що Гретель казала правду. Вона підбігла до вікна.

— Звідти не видно, — ридала Гретель, — Мама заліпила вікно зсередини провощеним папером! Але в іншому вікні, на південній стіні, папір прорвався… Будь ласка, зазирніть у шпарину.

Стривожена Гільда пустилася бігцем і вже обігнула ріг, над яким звисав низький очеретяний дах, обтріпаний по краях. Але раптом вона зупинилася.

«Недобре заглядати в чужий будинок», — подумала вона. Потім тихенько позвала Гретель і сказала їй пошепки:

— Зазирни сама… Може, він просто заснув.

Гретель кинулася було до вікна, але руки й ноги в неї тремтіли. Гільда поспішила підтримати її.

— Чи не захворіла й ти? — лагідно запитала вона.

— Ні, я не хвора… Тільки серце в мене зараз ниє, хоча очі сухі, як у вас… Але що це? І у вас очі вже не сухі? Невже ви плачете через нас? О юфроу… — І дівчинка почала цілувати руку Гільди, водночас намагаючись дотягнутися до маленького віконця й зазирнути в нього.

Рама була зламана й полагоджена в багатьох місцях; упоперек неї звисав обірваний аркуш паперу. Гретель притислась обличчям до рами.

— Щось бачиш? — нарешті прошепотіла Гільда.

— Так… Батько лежить зовсім тихо, голова в нього перев’язана, і всі втупились у нього очима. Ох! — мало не скрикнула Гретель, відкинувшись назад, і швидким, спритним рухом скинула з себе важкі дерев’яні черевики. — Я неодмінно маю піти туди, до мами! Ви підете зі мною?

— Не зараз. Чуєш — задзвонив шкільний дзвінок. Але я незабаром повернуся. До побачення!

Гретель навряд чи чула ці слова. Але вона надовго запам’ятала ясну, співчутливу усмішку, що промайнула на Гільдиному обличчі.

Навіть ангел не міг би зайти до будиночка так тихо. Гретель, не сміючи ні на кого глянути, тихенько прокралася до матері.

У кімнаті було дуже тихо. Дівчинка чула дихання старого лікаря. Їй здавалося, начебто вона чує навіть, як падають іскри на попіл у комині. Материна рука зовсім похолола, але на її щоках аж палали червоні плями, а очі були наче в оленя: такі ж блискучі, скорботні й тривожні.

Аж ось на ліжку щось ворухнулося — ледь-ледь, однак усі здригнулися. Лікар Букман тривожно нахилився вперед.

Знову порух. Велика рука, занадто біла й м’яка для руки злидаря, сіпнулася… І повільно піднялася до голови.

Вона обмацала пов’язку, але не судомно, не машинально, а рухом, настільки явно свідомим, що навіть лікар Букман затамував подих. Потім очі хворого повільно розплющилися.

— Обережно! Обережно! — почувся голос, що здався Гретель дуже дивним. — Підсуньте цей мат вище, хлопці! А тепер кидайте на нього глину. Вода швидко піднімається… Час не чекає…

Тітонька Брінкер кинулася вперед, як молода пантер, схопила чоловіка за руки й, схилившись над ним, заридала.

— Раффе! Раффе, любий, скажи щось!

— Це ти, Мейтьє? — запитав він слабким голосом. — А я спав… Здається, я поранений… Де ж маленький Ганс?

— Я тут, батьку! — крикнув Ганс, ледве не збожеволівши від радості.

Але лікар зупинив його.

— Він упізнає нас! — кричала тітонька Брінкер. — Великий Боже, він нас упізнає! Гретель, Гретель, ходи сюди, поглянь на батька!

Марно лікар повторював: «Замовкніть!» — і не пускав їх до ліжка: він не міг нікого стримати.

Ганс і тітонька Брінкер, сміючись і плачучи, не відривалися від того, хто нарешті прокинувся. Гретель мовчала, але дивилася на всіх радісними, здивованими очима. Батько знову заговорив слабким голосом:

— А що, манюня спить, Мейтьє?

— Манюня! — повторила тітонька Брінкер. — О Гретель! Це він про тебе говорить! Він і Ганса називає «маленьким