Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж
Цієї ночі в Бруці було п’ять радісних родин.
Хлопчики повернулися здоровими й неушкодженими і знали, що вдома в них усе гаразд. Навіть хвору пані, яка гостювала в сусіда ван Ступеля, небезпека обійшла стороною.
Але вранці! Ой, як осоружно дзвонять шкільні дзвони — дінь-дон! дінь-дон! — коли почуваєшся таким втомленим! Людвіг був упевнений, що в житті не чув нічого огиднішого. Навіть Пітер — і той розсердився. Карл заявив, що ганебно змушувати людину виходити з будинку, коли кістки в неї готові тріснути, а Якоб, статечно сказавши Бенові «до побачення», неквапом поплентався до школи, тягнучи свою сумку з таким виглядом, ніби вона важила сто фунтів.
Розділ XXXII
Криза
Поки хлопчики носяться зі своєю втомою, ми зазирнемо в будиночок Брінкерів.
Чи можливо таке, що Гретель і її мати так і не поворухнулися відтоді, як ми бачили їх востаннє, і що хворий жодного разу не перевернувся на інший бік? Збігло чотири дні, а скорботні мешканці цього будинку мають точнісінько такий самий вигляд, як і тієї ночі. Але це зовсім не так, придивіться пильніше: тепер обличчя в Раффа Брінкера ще блідіше; лихоманка минула, але він так і не отямився. Тоді у цій злиденній чистій кімнаті вони були самі; а зараз он у тому кутку стоять сторонні.
Лікар Букман стиха розмовляє з вгодованим парубком, а той дуже уважно його слухає. Вгодований парубок — його учень і асистент. І Ганс тут. Він стоїть біля вікна, шанобливо очікуючи, поки до нього заговорять.
— Зверніть увагу, Волленховене, — сказав лікар Букман, — це яскраво виражений випадок… — І він заговорив такою дивовижною сумішшю латини з голландською, яку я навіть не беруся перекладати.
Тільки побачивши, що Волленховен уже дивиться на нього безтямним поглядом, учений зробив поблажку і почав вживати простіші терміни.
— Ймовірно, цей випадок подібний до хвороби Ріпа Дондерданка, — забубонів він напівголосно. — Той упав із даху вітряка Воппельплоота. Після цього лиха чоловік втратив розумові здібності й зрештою зробився ідіотом. Він уже не вставав із ліжка, безпорадний, як і цей наш хворий. Він так само стогнав і постійно тягнувся рукою до голови. Мій колега ван Хоппем зробив операцію Дондерданку і знайшов у нього під черепом маленький темний мішечок — пухлину, що тиснула на мозок. Вона й була причиною хвороби. Мій друг ван Хоппем видалив пухлину… Чудова операція! Та бачите, на думку Цельзія… — і лікар знову перейшов на латину.
— А хворий вижив? — шанобливо запитав асистент.
Лікар Букман насупився:
— Не в цьому річ. Здається, помер… Але чому ви не цікавитеся неймовірними особливостями цього випадку? Подумайте хвилинку, як… — І він ще більше заглибився у нетрі латини.
— Але, мейнгеєре… — м’яко наполягав учень (він знав, якщо лікаря вчасно не витягти з його улюблених глибин, він довгенько не підніматиметься на поверхню), — Сьогодні ви обіцяли побувати в інших місцях: три ноги в Амстердамі — пам’ятаєте? — і око в Бруці, та ще й пухлина на каналі.
— Пухлина може почекати, — задумливо проговорив лікар. — Також дуже цікавий випадок… Дуже цікавий! Жінка два місяці не може підвести голови… Чудова пухлина!
Тепер лікар знову заговорив голосно. Він зовсім забув, де перебуває. Волленховен зробив ще спробу:
— А цього бідолаху, що лежить тут, мейнгеєре, — ви гадаєте, його можна врятувати, чи не так?
— Ну ще б пак… Звичайно, — зніяковів лікар, раптово помітивши, що весь цей час говорив про щось стороннє. — Звичайно… Тобто… Сподіваюся, що так…
— Якщо хоч одна людина в Голландії може врятувати його, мейнгеєре, — неголосно проговорив асистент із непідробною щирістю, — то це саме ви!
На лікаревому обличчі майнула тінь невдоволення… Лагідно, хоча й буркотливо, він попросив студента поменше плескати язиком, потім знаком попросив Ганса підійти ближче.
Цей дивний чоловік за всяку ціну уникав розмов із жінками, особливо на хірургічні теми. «Ніколи не можна знати, — повторював він, — коли саме цим особам закортить завищати або зомліти». Тому він описав хворобу Раффа Брінкера Гансові й сказав, що саме, на його думку, треба зробити для порятунку хворого.
Ганс слухав уважно, то червоніючи, то бліднучи й раз у раз тривожно поглядаючи на ліжко.
— Операція може вбити батька… Так ви сказали, мейнгеєре? — вигукнув він нарешті тремтячим голосом.
— Можливо, шановний. Але я твердо вірю, що не вб’є, а вилікує. Я пояснив би тобі, чому, але ти однаково не зрозумієш. Адже всі хлопці — такі недоумки.
Ганс отетерів від цього «компліменту».
— Нічого не зрозумієш! — невдоволено повторив лікар Букман. — Людям пропонують зробити чудову операцію… А їм однаково, зроблять її сокирою або ще чимось! Ставлять тільки одне запитання: «Уб’є вона чи ні?»
— Для нас у цьому запитанні все, мейнгеєре, — сказав Ганс із почуттям гідності, і його очі наповнилися слізьми.
Лікар Букман глянув на нього й раптово зніяковів:
— Так, справді! Ти маєш рацію, хлопче, а я дурень. Ти славна дитина. Нікому не хочеться, щоб рідного батька вбили… Звичайно, ні. Я просто дурень.
— А якщо хвороба триватиме, він помре, мейнгеєре?
— Гм! Ніякої нової хвороби в нього немає. Все те саме, тільки щохвилини стан погіршується… Тиск на мозок… у найближчому майбутньому доконає… — сказав лікар і клацнув пальцями.
— Але операція може врятувати його? — провадив Ганс. — Коли, мейнгеєре, ми довідаємося про це?
У лікаря Букмана уривався терпець:
— Через день… Можливо, через годину. Поговори з матір’ю, хлопче, і нехай вона вирішить. Час для мене дуже дорогий.
