Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

Янсзон покликав його:

— Слухай! Що діється в «будинку ідіота»? Твій хазяїн там?

Погонич таємниче кивнув.

— Ф’ю-ю! — свиснув Янсзон, підкочуючи ближче. — Старий Брінкер віддав Богові душу?

Погонич увесь поважно надувся і ще глибше поринув у мовчанку.

— Агов, стара подушко для шпильок, якби знаття, що ти спроможний роззявити рота, я злітав би додому — он туди! — і притарабанив би тобі імбирного пряника.

«Стару подушку для шпильок» це, звісно, зачепило… За довгі години очікування бідолаха страшенно зголоднів. Після слів Янсзона на його обличчі з’явилися ознаки пожвавлення.

— Правильно, старий, — продовжував баламут. — Ну, хутчій… Що нового? Старий Брінкер помер?

— Ні… Видужав! Прийшов до тями, — вимовив погонич.

Він сипав словами, немов випускав кулі з рушниці. І як кулі (образно висловлюючись) вразили вони Янсзона Кольпа. Хлопчисько підстрибнув як підстрелений:

— Дідько забирай! Не може бути!

Погонич підібгав губи і кинув промовистий погляд на житло молодого пана Кольпа.

У цю хвилину Янсзон угледів удалині невеликий гурт хлопчиків. Голосно погукавши їх, як і всі хлопчики, які живуть в Африці чи Японії, в Амстердамі або Парижі, він утік до них, забувши про погонича, про пряника, про все, крім дивовижної новини.

Тому вже до заходу сонця по всій окрузі було достеменно відомо, що лікар Букман, випадково зайшовши до будиночка, дав ідіотові Брінкеру величезну дозу ліків, темних, як імбирний пряник. Шість дужих чолов’яг тримали хворого, поки йому вливали в рота цю мікстуру. Ідіот миттєво отямився, схопився на ноги і чи то збив лікаря з ніг, чи то відшмагав його (яке саме з цих покарань він застосував, поки що незрозуміло), а потім сів і заговорив із ним: ну викапаний адвокат! Після цього він виголосив дуже красиву промову, звернену до дружини й дітей. Тітонька Брінкер так реготала, що з нею сталася істерика. Ганс сказав: «Я тут, батьку! Я твій рідний, любий син!» А Гретель сказала: «Я тут, батьку! Я твоя рідна, люба Гретель!» Лікаря після того бачили в кареті: він сидів, відкинувшись, блідий, як мрець.

Коли наступного дня лікар Букман зайшов до будиночка Брінкерів, він одразу помітив зміни — там стало весело й затишно. Щойно він прочинив двері, на нього повіяло щастям. Радісна тітонька Брінкер сиділа біля ліжка і плела, її чоловік спокійно спав, а Гретель тихенько місила житнє тісто на столі.

Лікар пробув у Брінкерів недовго. Він поставив кілька простих запитань — очевидно, залишився задоволений відповідями — і, перевіривши у хворого пульс, сказав:

— Він ще дуже слабкий, юфроу, дуже слабкий. Він потребує доброго харчування. Вам слід почати годувати хворого. Гм! Не давайте йому багато їжі, але все, що ви йому даєте, має бути поживним і найвищої якості.

— У нас є житній хліб і вівсянка, — бадьоро відповіла тітонька Брінкер, — це завжди йшло йому на користь.

— Що ви! Що ви! — вигукнув лікар, насуплюючи брови. — І не думайте! Йому слід давати свіжий м’ясний бульйон, білий хліб, підсушений і підсмажений, хороше вино — малагу, і… Гм!.. Йому, мабуть, холодно — треба його ще чимось укрити, теплим, але легким… А де ваш син?

— Ганс пішов до Брука, мейнгеєре, шукати роботи. Він незабаром повернеться. Присядьте, будь ласка.

Але чи то твердий стілець, запропонований тітонькою Брінкер, видався лікареві не вельми привабливим, чи то сама господиня злякала його (почасти тому, що була жінкою, почасти тому, що обличчя її раптом набуло стривоженого, розгубленого виразу), не знаю. Але наш дивакуватий лікар квапливо озирнувся навколо, пробурмотів щось про «винятковий випадок», уклонився і зник, перш ніж тітонька Брінкер встигла вимовити ще хоч слово.

Здавалося б дивним, що візит благодійника родини може залишити в ній важкий слід, але вийшло саме так. Гретель стривожено по-дитячому насупилася і заходилася щосили місити тісто, навіть не підводячи очей. Тітонька Брінкер швидко підійшла до чоловіка, схилилася над ним і беззвучно, але відчайдушно заридала. Трохи згодом увійшов Ганс.

— Мамо, що з тобою? — шепнув він у тривозі. — Що тебе засмучує? Батькові гірше?

Вона глянула на нього, вся тремтячи й не намагаючись приховати своє горе:

— Так. Він помирає з голоду… Гине. Так сказав меєстер.

Ганс сполотнів:

— Як же так, мамо? Треба негайно його погодувати… Ану, Гретель, подай мені вівсянку.

— Ні! — у розпачі сказала мати, не підвищуючи голосу й заливаючись слізьми. — Від цього він може померти. Наша злиденна їжа занадто важка для нього. О Гансе, він помре… Батько помре, якщо ми будемо годувати його так. Йому потрібне м’ясо, солодке вино, ще й пухова ковдра. Ох, що мені робити, що мені робити? — І вона заридала, заламуючи руки. — У будинку немає ані стейвера…

Гретель скривила губки. Цієї хвилини вона тільки так могла висловити своє співчуття матері, і слізки одна за одною закапали у неї з очей просто в тісто.

— Хіба меєстер сказав, що батькові все це вкрай потрібно, мамо? — запитав Ганс.

— Так, сказав.

— Ну, мамо, не плач, він усе це матиме: я до вечора принесу і м’яса, і вина. Зніми ковдру з мого ліжка, я можу спати й у соломі.

— Так, Гансе, але в тебе ковдра хоч і тонка, а важка. Меєстер сказав, що батька треба вкрити чимось легким і теплим, а то він загине. І торф у нас майже весь скінчився, Гансе. Батько випалив багато торфу — кидав його у вогонь, якщо я не встигала встежити.

— Нічого, мамо, — підбадьорював Ганс. — Якщо знадобиться, можна зрубати вербу і спалити її. Та я сьогодні ввечері щось принесу. Має ж