Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер

Тепер уставити в щілинку тонкий цвяшок і сколупнути дверцята. Але сам сейф гнома розчарував. Хоч би свинцем покрили, щоб механізм не проглядався за допомогою рентгенівського фільтра. Простий цифровий замок. Лише три цифри.

Мульч відімкнув фільтр — треба хоч трохи ускладнити завдання, щоб цікавіше було. Він притисся вухом до підлоги й почав крутити коліщатко. За п’ятнадцять секунд дверцята сейфа вже й відчинено.

Зсередини злодієві підморгнув позолотою «Оскар». І тут Мульч припустився великої помилки. Він розслабився. Подумки Голлівудський Злодій уже був у себе вдома й заливався крижаною водою з дволітрової пляшки. Ну, а злодії, котрі зарано розслабляються, швидко опиняються у в’язниці.

Мульч навіть не потурбувався обстежити статуетку на предмет можливих пасток, а просто сягнув рукою і сіпнув «Оскара» до себе. Коли б же він перевірив статуетку, то неодмінно виявив би тонкий провідок, прикріплений магнітом до її основи. Коли Мульч вийняв «Оскара» з сейфа, він тим самим розірвав електричне коло, спрацювала сигналізація, й почалося справжнісіньке пекло.

Холлі увімкнула автопілот, аби шатл ширяв на глибині трьох тисяч метрів, тоді ляснула себе в груди, розщебнувши ремінь безпеки, й приєдналася до Корча, Фаула й Лаккея, що вже зібралися в салоні шатла на оперативну нараду.

— Отже, ми маємо дві проблеми. Перша: варто нам спуститись хоч трохи нижче — і нас засічуть сканери, якщо вони тут іще функціонують.

— І чому мені не хочеться довідатись, яка проблема номер два? — пробурмотів Лаккей.

— А друга проблема полягає в тому, що, коли ми пішли з Арктики, цю частину шахти перевели в пасивний режим.

— І це означає…

— …що інженерні служби позавалювали бічні тунелі. А без бічних тунелів нам не пробитися до загальної системи шахтного сполучення.

— Хіба то проблема? — здивувався Корч. — Ми розіб’ємо завал.

— А чим, пане командувачу? — зітхнула Холлі. — Це ж дипломатичний шатл. Ми не маємо гармат.

Лаккей добув із торбинки, причепленої до «місячного пояса», дві гранати.

— А ось ці підійдуть? О’Гир дав про всяк випадок. Сказав: а раптом знадобляться.

Артеміс аж застогнав. Коли б він не знав Лаккея як облупленого, то міг би заприсягтися, що все це його слузі страх як подобається.

— Ох-хо-хо, — видихнув Мульч.

Буквально за декілька секунд ситуація змінилася — з райдужної на вкрай небезпечну. Отже, сигналізація спрацювала, несамовито завила сирена, а тоді відчинилися бічні двері, впустивши до вітальні двох здоровенних німецьких вівчарок. Ідеальні сторожові пси. А слідом за ними вбіг, певне, їх дресирувальник — здоровило у захисному ватяному одязі. Очевидно, собаки іноді накидалися й на нього.

— Хороші собачки… — лагідно прошепотів Мульч, повільно відщібаючи клапан штанів біля сідниць.

Холлі, вміло маневруючи, підвела шатл якнайближче до стіни шахти.

— Ближче не підійти, — сказала вона у мікрофон шолома. — Ще трохи, і теплові потоки можуть притиснути нас до стіни.

— Теплові потоки? — загарчав Корч. — А ти не могла попередити про них трохи раніше, ще поки я не поліз сюди?

Командувач лежав розпростертий на правому крилі, а в халявках його черевиків запхнуто по гранаті.

— Я залюбки, командувачу, здійснила б цю операцію і сама, але хто б тоді керував цією пташкою?

Корч пробурмотів щось сердите собі під ніс і підповз до краю крила. Холлі намагалася тримати шатла рівно, однак висхідні теплові потоки все одно кидали «човник» туди-сюди, немилосердно трясучи командувача. Корч жив нині однією лиш думкою: скоро, дуже скоро його пальці зімкнуться на горлянці Мульча Копача!

— Ще б хоч метр! — видихнув він у мікрофон. Принаймні вони хоч зв’язок мали — шатл був обладнаний автономною системою інтеркомів. — Ще один метр, і в мене все вийде.

— Шкода, командувачу, але ближче ніяк не можна. Маєте те, що маєте.

Корч зважився глянути в безодню. Шахта, звиваючись, усе тяглася й тяглася вниз — туди, де жовтогарячим світлом яріла біля ядра Землі магма. Божевілля. Чисте шаленство. Ні, має бути інший вихід. Що завгодно, тільки не це. У цей момент командувач уже був ладен погодитися на те, щоб ризикнути й спробувати добутися до Лос-Анджелеса якимсь наземним шляхом.

І тут Джуліусові Корчу явилося видіння. Можливо, його викликали сірчані випари, стрес чи навіть недоїдання, але командувач ладен був заприсягтися, що в камені просто перед ним раптом вималювалась нахабна пика Мульча Копача. Пика попахкувала сигарою і вдоволено посміхалась.

І Корчева рішучість знову повернулась. Щоб його перехитрував якийсь злодюжка? Та ніколи цьому не бувати!

Корч звівся на ноги й витер спітнілі долоні об комбінезон. Теплові потоки сіпали його за руки, мов бешкетливі привиди.

— Холлі, ти готова відлетіти якнайдалі від дірки, що зараз тут утвориться? — крикнув він у мікрофон.

— Можете на мене покластися, командувачу, — відповіла капітан Куць. — Як тільки ви повернетеся в салон, я негайно відводжу шатл.

— Чудово. Готовність номер один.

Корч прицілився й вистрелив дротиком у камінь перед собою. Титанова головка увійшла в скельну породу, мов ніж у масло. Потім спрацювали два заряди, й два гачечки надійно закріпили дротик у товщі скелі. П’ять метрів… зовсім невелика відстань, щоб погойдатися на тросику. Яке там «погойдатися»! На скелі немає ж виступів, щоб зачепитися руками. Можна тільки розплющитися об стіну шахти…

«Ану ж, стрибни, Джуліусе! — під’юджувала кам’яна подоба Мульча. — А я помилуюсь, як тебе розмаже по стіні!»

— Заткни пельку, злодюго! — ревнув командувач і стрибнув