Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер
На мить по Дрюковому обличчю промайнула тінь роздратування. Але сьогодні був особливий день — ніщо не могло зіпсувати йому настрій надовго.
— Я переконав Раду, що всі ці заворушення організував О’Гир, який замкнувся у своєму оперативному кабінеті. Але потім ти чудесним чином заблокуєш кентаврові програми й повернеш поліції управління ДНК-гарматами, установленими на Поліційній площі. Ті нікчемні гобліни будуть розгромлені. Я стану героєм опору, а ти — моєю принцесою. На найближчі п’ятсот років усі оборонні замовлення належатимуть «Лабораторіям Кобой».
Жадібній до влади піксі перехопило подих.
— А потім?
— А потім, дорогенька, ми звільнимо Землю від набридливих багноїдів. Ось що чекає на нас у майбутньому.
Арктичний терміналЗненацька озвався Артемісів телефон. Цього навіть він не сподівався. Зубами стягши рукавичку з руки, хлопець вихопив свій мобільник із чохла на липучках.
— Текстове повідомлення, — сказав він, натискаючи команду «прочитати». — Але ж ніхто цього номера не знає — ніхто, крім Лаккея!
— Очевидно, хтось таки дізнався, — запевнила Холлі, згорнувши руки на грудях.
Артеміс вирішив проігнорувати ущипливий тон ельфині.
— Не інакше, як О’Гир. Він постійно прослуховував мої телефонні переговори протягом останніх кількох місяців. Тож він або скористався моїм комп’ютером, або знайшов спосіб поєднати наші платформи текстових повідомлень.
— Зрозуміло, — збрехали Лаккей і Корч.
Але на Холлі весь цей технічний жаргон не справив ніякогісінького враження.
— То що ж там повідомляють?
Артеміс постукав пальцем по екранчику.
— Почитай сама, — запропонував він.
Капітан Куць узяла в хлопця мобільний телефон і почала, прокручуючи повідомлення, читати вголос. Із кожним рядком її обличчя все більше видовжувалося…
«КМНДВЧ КОРЧ. ВНИЗУ БІДА — МСТО ЗХОПЛHE ГОБЛНМИ. ПЛЦЙНА ПЛОЩА ОТЧЕНА ДРЮК + ОПЛ КБОЙ ЗАВАРЛИ ЦЮ КАШУ. НІ ЗБРОЇ НІ ЗВЗКУ. ДНК-ГРМТИ КНТРЛЮЄ КБОЙ. Я ЗАМКНТ В ОПКБНТІ. РАДА ЗВНВАЧУЄ МНЕ. ЯК ЖИВІ, ПМЖІТЬ. ЯК НІ — НЕ ТДИ ПТРАПИВ.»
У Холліному горлі пересохло.
— Кепські справи, — прошепотіла ельфиня.
Командувач скочив на ноги й вихопив у капітана Куць мобільний телефон, аби прочитати повідомлення ще на власні очі.
— Авжеж, — проказав він через кілька секунд. — Справи просто препогані… Дрюк! Від самого початку саме Дрюк був головний заворушник. Ну як я одразу не здогадався? Можемо ми відповісти О’Гирові?
Артеміс трохи поміркував.
— Ні, — нарешті відповів він. — Тут немає мережі. Дивно, що ми взагалі змогли це прийняти.
— А ти хіба не міг би щось придумати?
— Звісно, зміг би. Просто дайте мені шість місяців, трохи спеціального обладнання й три кілометри сталевих балок.
— Воно й видно: справжній геній злочинного світу! — пирхнула Холлі.
Лаккей лагідно поклав їй руку на плече.
— Тихо! — прошепотів він. — Артеміс думає.
Якусь хвилину хлопець пильно вдивлявся у рідку плазму в серцевині світного куба.
— Маємо два варіанти на вибір, — заговорив він нарешті. Ніхто не уривав його, навіть Холлі. Зрештою, хіба не Артеміс Фаул знайшов спосіб вислизнути з часового поля? — Ми могли б попросити допомоги в людей. Безперечно, дехто з Лаккеєвих друзів, досить сумнівної репутації, зголосився б нам допомогти — звісно, за певну винагороду.
— Неприйнятно, — похитав головою Корч.
— Опісля ви могли б стерти їм пам’ять.
— Іноді пам’ять усе-таки не стирається. Бракувало тільки, щоб якісь непевні найманці понесли на поверхню спогади про існування Чарівного Народу! А який другий варіант?
— Ми проникаємо в «Лабораторії Кобой» і повертаємо поліції контроль над зброєю.
Командувач розреготався.
— Проникаємо в «Лабораторії Кобой»? Це ти серйозно? Весь той комплекс видовбано в скелі. Вікон немає, стін не підірвеш жодною вибухівкою, а при вході встановлено ДНК-гармати. Будь-яка істота, що наблизиться без дозволу на відстань ста метрів, дістає вбивчий заряд просто між свої гострякуваті вуха.
Лаккей аж свиснув.
— Чи не надто крутий захист для звичайної компанії?
— Згоден, — тяжко зітхнув Корч. — «Лабораторії Кобой» дістали спеціальний дозвіл. І я сам же його й підписав.
Лаккей задумався на кілька секунд.
— Це й справді неможливо зробити, — вимовив він нарешті. — Неможливо — без докладного плану будівлі.
— Д’Арвіт! — лайнувся командувач. — Ніколи не думав, що скажу це, але є, точніше, було одне створіння, здатне пролізти в лабораторії…
Холлі кивнула головою.
— Мульч Копач.
— Копач?
— Це гном. Професійний злочинець. Йому одному пощастило проникнути в «Лабораторії Кобой» і вийти звідти живим. На жаль, він загинув. Торік. До речі, сталося це тоді, коли він, підкопавшись під твій особняк, повертався назад тунелем.
— Я його пам’ятаю, — сказав Лаккей. — Мало не одірвав мені голови. Слизький типчик!
Корч тихо засміявся.
— Вісім разів ловив я старого Мульча. У тому числі й за незаконне проникнення в «Лабораторії Кобой». Наскільки я пам’ятаю, Мульч із небожем, щоб добути секретні плани лабораторій, підрядились як будівельники. І дістали контракт на будівельні роботи в лабораторіях. Тоді ж Мульч і зробив собі звідти запасний вихід. Мульч є Мульч. Він проникає у найзахищеніші приміщення на планеті, а тоді намагається загнати алхімічний чан одному моєму інформатору.
Артеміс різко випростався.
— Алхімічний чан? — перепитав він. — То ви володієте секретами алхімії?
— Не пускай слинки, юний багноїде. Є тільки експериментальні зразки. Так, Книга звіщає, що давні алхіміки уміли перетворювати свинець на золото, але цей секрет утрачено. Навіть Опал Кобой не зуміла розкрити їхню таємницю.
