Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер
О’Гир аж загарчав. Ну, гаразд, їй пощастило разок захопити його зненацька, але більше він їй такої втіхи не подарує. Він не стане побиватися-розбиватися, щоб розважити Опал Кобой. Хоча… можливо, саме так і треба робити?
Кентавр схопився руками за голову й театрально заридав. Абсолютно переконливий образ переможеного й деморалізованого генія. А тим часом покрізь пальці він уважно оглянув приміщення. Де б він сам, на місці Опал, заховав мініатюрну камеру стеження? Звісно, десь там, де б її не знайшов пристрій для виявлення «жучків». А єдиним місцем, яке не міг просканувати той пристрій, був сам пристрій.
Отже, тепер він знає, звідки за ним ведеться спостереження. І що ж це йому дає? Якщо камеру встановлено всередині «жучкосканера», тоді безпосередньо під його титановим корпусом повинна існувати невелика «мертва» зона, хоча решта найважливіших пристроїв лишаються в полі зору винахідливої піксі. Так, його, О’Гира, відімкнули від його комп’ютера й замкнули у власному оперативному кабінеті…
Далі, далі оглядаємо приміщення… Невже після останніх штришків кобойської модернізації нічого нового не надходило в кабінет? Має, має бути хоч якийсь пристрій чи прилад, якого б не торкнулися її геніальні шкідливі ручки!
Але на очі йому потрапляло саме тільки сміття. Моток оптиковолоконного кабелю. Кілька затискачів, різні інструменти. Нічого суттєвішого. І тут з-під комп’ютерного стола щось підморгнуло загнаному в безвихідь кентаврові. Якийсь зелений вогник!
О’Гирове серце аж забрикало йому в грудях радісним лошатком. Кентавр одразу втямив, що то воно таке. Ноутбук Артеміса Фаула! Обладнаний модемом, а отже, здатний пересилати електронну пошту. Кентавр звелів собі зберігати спокій. Куди-куди, а в цей комп’ютер Опал Кобой не могла вживити свого «жучка». Ноутбук потрапив сюди лише кілька годин тому. Навіть сам О’Гир іще не встиг покопирсатися в ньому.
Кентавр процокав копитами до скриньки з інструментами й, ніби в пориві відчаю, висипав її вміст на плазмову підлогу. А втім, відчай не завадив йому підхопити на льоту моток кабелю й ножиці. Наступний крок у його вдаваному психічному розладі: О’Гир гримнувся головою на стіл і знову затіпався у риданнях. Цілком природно, що він гримнувся головою точно над тим місцем, де Холлі поставила ноутбук. Дриґ ногою — і комп’ютер посунувся туди, де, за кентавровими розрахунками, мала бути мертва зона камери стеження. А тоді О’Гир зсунувся на підлогу й люто замолотив ногами по кахлях. Опал через свою мініатюрну камеру стеження могли бачити лиш його розбрикані копита.
Поки що все наче йшло гладенько. О’Гир відкрив ноутбук і мерщій вимкнув динаміки. І чого багноїдам так подобається, щоб їхня техніка починала верещати в найнепідхожіші моменти? Потім він пробіг пальцями по клавіатурі й за мить зайшов у поштову програму.
Але тут виникло ускладнення. Бездротовий доступ до Інтернету — не така вже й проблема, одначе спробуй увійти в мережу, якщо перебуваєш біля самого ядра Землі! Поклавши голову на передпліччя, О’Гир уставив один кінець оптиковолоконного кабеля в порт супутникового каналу. Він надумав спробувати налагодити зв’язок із прихованими пристроями стеження, змонтованими на американських супутниках. От і маємо антену. Залишалося тільки сподіватися, Що цей юний багноїд під’єднаний до мережі.
«Лабораторії Кобой»Опал Кобой ніколи ще так не веселилася. Підземний світ став практично її ігровим майданчиком. Мов задоволена кішечка, вона простяглася на своєму летючому кріслі й жадібно вбирала очима весь той шарварок, який показували плазмові екрани. Легіон не мав жодних шансів. Скоро Б’ва Кел захопить Поліційну площу, себто штаб-квартиру поліції, й тоді вся Гавань опиниться в руках змовників. Потім упаде Атлантида, а тоді заволодіємо й Горішніми Рівнями, світом багноїдів…
Опал дрейфувала на повітряній подушці від екрана до екрана, намагаючись не пропустити жодної деталі. Озброєні гобліни, прагнучи крові, лізли буквально з кожного темного закутка. Випущені зі «свинорилів» заряди збивали тиньк з історичних будівель. Звичайні представники Чарівного Народу забарикадовувались у своїх оселях і молилися, щоб зграї мародерів обійшли їх стороною. Крамниці спустошувались і спалювалися. Опал тільки щиро сподівалася, що гобліни ось-ось задовольнять апетит і перестануть усе палити-нищити. Опал Кобой зовсім не бажала стати королевою димучих руїн.
На головному дисплеї відкрився екранчик зв’язку. Це її викликав Дрюк, по захищеному від прослуховування каналу. Дрюк Глодів і справді здавався щасливим, але від його щастя віяло смертельним холодом помсти.
— Дрюку! — пискнула піксі. — Це просто чудово! Шкода, що ти цього не бачиш.
— Незабаром я прийду до тебе. А поки що я повинен залишатися зі своїми бійцями. Адже Рада повернула мені звання командувача — в нагороду за те, що саме я викрив зраду О’Гира. До речі, як там наш бранець?
Опал кинула погляд на екран.
— Сказати щиро, він мене розчарував. Я сподівалася, що він почне плести якісь інтрижки, спробує, зрештою, втекти. А він тільки ридає та молотить головою й копитами по підлозі.
Посмішка на Дрюковому обличчі ще поширшала.
— Сподіваюсь, він швидко й до самогубства дійде. Я навіть певен, що саме так воно й станеться. — Новоспечений командувач ураз споважнів і перейшов до справи. — А як там поліція? Чи перехоплено якісь несподівані ідеї?
— Ні. Події розгортаються так, як ти й передбачав. Поліціянти заховалися на Поліційній площі, мов черепаха у своєму панцері. Може, я відімкну місцевий зв’язок?
Дрюк похитав головою.
— Не варто. Вони ж повідомляють про кожне своє переміщення по так званих захищених від прослуховування каналах. Нехай собі перемовляються. Так простіше їх контролювати!
Опал Кобой підлетіла ближче до екрана.
— Розкажи це мені ще раз,
