Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер

Артеміс притис пакет до командувачевих грудей. Його пальці вмить занурилися в калюжу крові. Де й поділося його бажання сказати ельфині щось ущипливе. Спочатку той біг по шпалах, потім відтятий Холлін палець, а тепер ще й це. Останні кілька днів багато чого йому відкрили. Багато чого такого страшного, що йому майже захотілося опинитися знову в школі імені святого Бартлбі.

А Холлі мерщій повернулася в крісло пілота й спрямувала зовнішні камери на бічний тунель.

Поруч неї втиснувся в крісло другого пілота Лаккей.

— Отже, що ми маємо? — запитав він.

Холлі осміхнулась. На мить вираз її обличчя чимось дуже нагадав йому Артеміса Фаула.

— Ми маємо велику дірку.

— Чудово. Якраз час перевідати одного нашого давнього друга.

Обидва великі пальці ельфині зависли над кнопками прискорювачів.

— Так, — погодилася Холлі. — Саме час…

І посольський шатл зник у бічному тунелі швидше, ніж морквина щезає в О’Гировій горлянці. Для тих, хто не в курсі, пояснимо: це означає «дуже-дуже швидко».

Мульчеві пощастило дістатися до свого готелю непоміченим. Звісно, цим разом йому не довелося лазити по стінах, тим паче, що тут завдання було б куди тяжчим, ніж видертися на бетонний будинок Меґґі Ві. Адже його готель збудовано з дуже пористої цегли, тут його пальці вмить висмоктали б усю вологу зі стін, і він би вже нізащо не втримався на вертикальній поверхні.

Ні, цього разу Мульч скористався головним входом. А чому б і ні? Для швейцара він був Монг Копаль, відлюдькуватий мільйонер. Ну, трохи низенький на зріст. Але те, що він дуже багатий, важило куди більше.

— Доброго вечора, Арте! — привітався Мульч, прямуючи до ліфта.

Швейцар Арт кинув на нього погляд, витягши шию понад мармуровою стійкою.

— Ах, це ви, пане Копалю… — трохи спантеличено озвався він. — А мені причулося, лише кілька хвилин тому, ніби ви прошмигнули повз мене.

— Ні, — осміхнувся Мульч. — Сьогодні я заходжу вперше.

— Гмм… Чи не протягом відчинило двері?

— Можливо. За ті гроші, що я плачу, можна б не тільки законопатити всі щілини в цьому будинку…

— Авжеж, — погодився Арт. «Завжди і в усьому погоджуватися з клієнтами» — таке правило їхньої компанії.

Опинившись у дзеркальному ліфті, Мульч, аби підійнятися до пентхауса, натис на кнопку «П» за допомогою телескопічної указки. Протягом перших кількох місяців проживання в готелі він мусив підстрибувати, щоб дістати до кнопки, але ж хіба такі скоки-підскоки — гідна поведінка для мільйонера? А ще гном підозрював, що Арт, сидячи за своєю стійкою, чує щоразу його, Мульчеве, «гуп! гуп!».

Дзеркальна коробка безшумно розпочала підйом до пентхауса, минаючи інші поверхи. Мульчеві так кортіло тут-таки, в ліфті, дістати «Оскара» з торбинки, що він мусив боротися з власним бажанням. Бо що, коли ліфт усе-таки зупиниться і хтось увійде? Мульч заспокоїв себе великим, довгим ковтком ірландської джерельної води, що за своєю чистотою найбільше наближається до води, яку п’є під землею Чарівний Народ. Ось хай-но він повернеться в номер, то перше, що зробить, це поставить «Оскара» в шафу. А що буде друге? Прийме ванну, холодну ванну, аби його шкіра напилася донесхочу. А то, чого доброго, він, Мульч, прокинеться вранці й… не встане, бо виявиться приклеєним до ліжка.

Двері до Мульчевих апартаментів були оснащені кодовим замком. Код складався аж із чотирнадцяти цифр. Ну, трішечки гном переборщив, але це краще, ніж опинитися в тюрязі. Так, поліція Нижніх Рівнів вважала його загиблим, але Мульч ніяк не міг позбутися лихого передчуття, що одного дня Джуліус Корч про все здогадається і примчить по його гном’ячу душу.

Як на людські мірки, то обстанова номера була трохи незвичайна. Забагато глини, каміння та води. Номер більше скидався на печеру, а не на шикарні апартаменти у Беверлі-Гіллс.

Північна стіна була, здавалося, монолітною брилою чорного мармуру. Але то тільки на перший погляд. Бо, коли придивитися уважніше, можна було розрізнити в стіні сорокадюймовий телевізор із пласким екраном, DVD-програвач і високу панель із тонованого скла. Мульч схопив пульт дистанційного управління (більший за його ногу) й ввів ще один складний код, що відкривав секретну шафку. За панеллю з тонованого скла в три ряди стояли «Оскари». Мульч обережно поставив приз Меґґі Ві на оксамитову подушечку, що так давно чекала на свого «Оскара».

І тоді втер уявну сльозу в кутику ока.

— Я хотів би подякувати Академії… — хихочучи, розпочав гном промову.

— Дуже зворушливо, — зненацька мовив у нього за спиною чийсь голос.

Мульч із переляку захряснув дверцята, аж по склу пішла тріщинка.

Біля декоративного каміння стояв людський хлопчак. Сторонній! У його апартаментах!

Той хлопчак був якийсь дивний, навіть як на людські мірки. Ненормально блідий, худий і з чорним, мов воронове крило, волоссям. А шкільна форма на ньому мала такий вигляд, неначе її проволочили через два континенти.

Волосся на Мульчевому підборідді враз закоцюбло. Цей хлопчак означав біду! Гном’яча борода ніколи не підводить.

— Я тільки побавився твоєю сигналізацією, — провадив дивний блідий гість. — Витратив на неї лише кілька секунд, не більше.

Тут Мульч остаточно переконався, що втрапив у халепу. Людська поліція ніколи не проникає в помешкання без належного дозволу.

— Хто ти, багн… хлопчику?

— А може, спочатку з’ясуємо, хто ти? Відлюдькуватий мільйонер Монг Копаль? Сумнозвісний Голлівудський Злодій? А чи, як підозрює О’Гир, збіглий злочинець Мульч Копач?

Зачувши ці слова, Мульч тієї ж секунди дав драла, забезпечивши собі додаткове прискорення рештками газів. Він знати не знав, хто цей юний багноїд, але, якщо його послав О’Гир, це має неодмінно бути найманий вбивця чи ще